Я згадую пору чудову,-
дитячі роки золоті:
і річку, долини й діброви,
і наші розваги прості.
І працю в колгоспі і дома,
Баштани, садки і ставки…
Ми вчилися жить по-новому,
Читали цікаві книжки.
Тоді не було Інтернету,
і «телеків» теж не було,
та ми відчували планету,
і жити цікаво було…
Навчання пора закінчилась,
розбіглися наші стежки,
по світу ми всі розлетілись,
неначе невтомні пташки.
І кожен із нас свою долю,
по-своєму сам будував,
та пам"ять лишилась про школу
і кожен свій клас пам"ятав.
З тих пір 60 літ минає,
зібратися хочемо ми,
багато вже кожен з нас знає,
поважними стали людьми.
Звертаюся знов я сьогодні,
до тих, що лишились живі:
давайте зустрінемось знову,
згадаєм роки молоді.
Село наше рідне і школа,-
пізнають ще нас, а чи ні?..
Та ми вже до всього готові,
й співати ще хочем пісні.
В своєму житті ми здолали
дороги важкі і круті,
і спокою майже не знали,
й сьогодні ми також в путі.
Не часто, та все ж ми стрічались:
і в школі, і просто в путі,
й робити усе намагались,
щоб краще було все в житті.
Ця зустріч вже буде остання,
бо кроки вже в нас нелегкі,
минулися наші світання,
і ноші на плечах важкі...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724549
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.03.2017
автор: геометрія