я ніколи, напевно, не зможу її розуміти.
чи тому, що не вмію, чи тому, що не дозволяє.
її руки так гріють, її очі настільки світять,
і щоразу із нею я водночас живу і вмираю.
вона любить солодке, не любить вино і квіти,
а чи любить мене - я і досі не зовсім знаю.
вона схожа на відьму, і мене, видно, причарувала,
і ніколи не каже, чи хоче чогось насправді.
я втрачаю свідомість і розум, коли її мало,
а багато не буде - вона знов зведе барикади,
і не пустить мене на ближче, ніж дозволяла,
але як би мені не хотілось, я не втечу далі,
ніж її теплий подих і дотик до мене.
по правді,
я щасливий, коли прокидаюся з нею в обіймах,
і не хочу її й на секунду кудись відпускати.
я дивуюсь, чому мені з нею настільки спокійно,
і чому кожен день, що без неї - нечувана втрата.
я за неї уб'ю всіх невірних, пройду усі війни,
я зробив би усе, аби було їй тепло й надійно.
та чи любить вона мене - думаю, годі і знати.
хоч насправді мені на це, певно, все рівно -
лиш би зранку мені дозволяла себе цілувати,
бо я навіть не знаю, чи на більше я взагалі гіден.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724400
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.03.2017
автор: bellami