По місту йшло замурзане хлоп'я
В старезному подертому лахмітті.
Співало щось, ішло не поспіша,
Мов милувалося весняним дивоцвіттям.
Ніхто не бачив ран на босих ніжках,
І не спитав його, чи снідав зранку,
Чи спав, як всі, у чистім теплім ліжку
І слухав ніжну мами колисанку...
Народ спішив, обходив це дитя,
Сумки до себе ближче притуляли,
А їхні діти насміхалися здаля,
Батьки це бачили й уваги не звертали.
О світе милий! Скільки ж в тобі зла!
Ви кажете, вас мати породила?
А що ж зробило вам оте мале хлоп'я,
Щоб ви його від себе так гонили?
Всі кричите: «Майбутнє — наші діти!»
Для своїх чад готові зірку з неба зняти.
А краще б сироту увагою зігріти
Й дітей навчить ЛЮДИНУ поважати.
А що ж потрібно бідній сиротині?
Тепло сердець їй буде наймилішим.
Ви руку простягніть отій дитині —
Й майбутнє стане трішечки добрішим.
© Зоряна Кіндратишин
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723598
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.03.2017
автор: Зоряна Кіндратишин