Світе... О, світе... пощо в тобі стільки омани?
Чом твої нетрі просякли в крові до глибин?
Чи погояться колись хоч роз'ятрені рани?
А чи не змінить нічого в тобі часоплин?
"Хто ми?"питаю укотре, а в кого - не знаю.
Люди? Не люди?... Душа... вона в кожного є?
Часом буває нестримно, беззвучно волаю...
Ті, що бездушні, хто вам в руки зброю дає?
Війни... Ці війни... Роками, віками по колу.
Падають мертві, як скошені трави... Жалі...
Сонце приречено котиться з неба додолу,
Мріє теплом обігріти цей морок землі.
Марно чекати, що люди колись схаменуться.
З вірою й правдою жити - не всім до смаку.
Рани земні новим лихом колись відгукнуться...
Поки ж плекаєм надію... про ЩАСТЯ... крихку.
13.03.17.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723528
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 14.03.2017
автор: Богданочка