«Вітаю, матусю! У нас усе гаразд: Тимофій працює, я поки що дома сиджу, а дітвора до школи бігає. Ми всією сім’єю порадилися і вирішили Вас забрати до міста. Невдовзі приїдемо погостювати – тоді й вирішимо це питання разом з Вами.
Ваша донька Любка».
Прочитавши чергову телеграму, стара Мелашка стиснула її в руці і сховала за пазуху. Папір пахнув якимись дорогими парфумами, запах який вона чула у панянок, у яких наймитувала. Відразу ж гадалося те важке життя, яке прожила, мабуть, дарма. Жінка сіла на старе, поржавіле ліжко та витерла сльозу, що заблистіла на лівому оці.
- Що, знову плачеш? – прогримів грубий чоловічий голос.
Стара підвела важкі, поблідлі очі й нехотя глянула на чоловіка, що нахилився над столом. Його густа борода закривала все підборіддя, волосся дивилося в різні боки. У руках стискав чарку, яка також поржавіла. Руки та губи трусилися, наче від холоду.
- А якщо й так, то чого тобі? – відповіла. – П’єш – от і пий, а мене не займай!
- Ой, стара, геть ти з глузду з’їхала з цими листами. Як не отримаєш, то все світишся… - прохрипів. – Гадаєш, ти їм потрібна? Тьху! Нікому ти не потрібна! – зробив ковток.
Це був Михайло, син Меланки. Улюблений син, єдине викохане дитя, що наплювало в душу своїй неньці. Виріс – геть змінився, спився. Рідний син, а, здавалося б, чужий. Заливає очі від правди, праці та нормального життя. П’яниця – він всюди такий. Користі від нього тим більше немає, лишень одна шкода, одні збитки. Цікавлять лише балачки про краще життя і чарки, повні зеленого змія. Жодної копійчини не дасть матері, а навпаки – все до останнього забере, лиш би йому було як день пропити. А потім стара ходить по людях, побирається, допоки Михасько попід плотами спить. Такий чужий рідний син.
*********************
Сталося це понад десять літ тому, щойно війна закінчилася. Меланка Балабуха овдовіла – її чоловік так і не повернувся з фронту. Залишився у жінки лише син Михасько – височенький, красивий хлопчина. Дівчата за ним бігали – спокою від них не було. Найбільше впадала за ним Любка, донька покійного партизана Сокирки та Іванки, що походила з роду куркулів. Сокиркова дружина була дуже строгою і злилася усяк час, сварила доньку за те, що та з молоддю гуляє. А як же не гуляти молоденькій дівчині з однолітками?
Восени зчинився скандал у селі: носила Любка Михайлову дитину. Іванка так розгнівалась на своє дитя, що страшенно побила її й вигнала геть. А син Балабухи відвернувся від неї, почав носом крутити, ображати покритку.
- Бач, придумала собі – моя дитина! – кричав на всю вулицю. – Ти бачила себе, Любко? Що з тебе узяти? Руда, конопата, курноса – сам би лихий побоявся б тебе!
- Михайле! – слізно просила. – Не покидай хоч дитину, забери її собі, як мене не хочеш!
- Іди до бісової матері! – волав ще більше. – Щоб очі мої тебе не бачили!
- Мати вигнали мене: куди я піду?
- Куди хочеш! – і дивився на неї зверхньо. – Сама винна!
А як дізналася про це Меланка – відразу ж забрала партизанську доньку до себе. Пожаліла, приголубила, поплакала разом з нею: хто ж бо знав, що її син так учинить? Не одну ніч висихали її очі, не один місяць боліло серце.
Прийшли сусіди Сокирки на поріг Балабухової хати. Сказали, що померла Іванка: не змогла стара собі пробачити, що дитя своє геть вигнала. Гордість не дозволила назад її покликати – от і перестало серце битися. Поховали її край села, на старому цвинтарі; Любка так і не змогла прийти на похорон.
Влітку на Купала народила сина, Іваном назвала. Вдова, мабуть, зраділа більше за невістку, не знала, куди маленького від радості покласти. А Михайло дома не жив – пішов з товаришами по шинках ночувати. На первістка так і не прийшов подивитися, зарікався усім, що хлопчик – не його. А Мелашка… знову плакала вночі, допоки названа донька з онуком спали.
- Доню моя, - казала до молодої. – Дякую, що хоч ти мене не полишила… Одна ти зі мною на цім грішнім світі. Одному Богу відомо, чим я Його так прогнівила, що відвернув від мене мого Михася… - зітхала.
Підріс Іванко – пішла дівчина в наймити. А стара сиділа з дитиною, доглядала його, ростила. Якось зайшов її син до хати, глянув на малого, на матір і знову пішов геть. З того часу до хати він і не заходив.
Через п’ять літ приїхав до сільської школи молодий вчитель з міста – Тимофій Петрович. Так закохався у Любку, що майже відразу женився на ній і хлопчика за свого прийняв. Тут же у них свої дітки з’явилися, яких Мелашка також полюбила, немов рідних онуків. А через два роки переїхала молода сім’я до міста, часто навідуючись до старої в гості.
Михайло повернувся до матері. Проте, чи вважала тепер вона його за сина – не знала. Він став чужим, бридким, непотрібним. Лишень сині очі, як у неї, ріднили матір та дитину.
***********************
Стара Мелашка стояла край двору і вдивлялася у далечінь, на горизонті якої виднівся криваво-червоний автомобіль. Вона радісно зітхнула та витерла сльози, що котилися з її похмурих очей. Михайло повільно вийшов на ґанок, щось пробурмотів під ніс і попрямував у бік шинка, що був у іншому кінці вулиці.
- Повернуся на днях! – крикнув матері, на що та лишень махнула рукою.
Гуркіт мотора був усе ближче та ближче. Вдова мовчки сіла на лавку, що була біля воріт. Руки затремтіли, серце забилося ще швидше. Щось прошепотіла губами і перехрестилася. Дістала листа із-за пазухи та поклала його за фартух. Авто спинилося. Меланка, посміхнувшись, покрокувала на зустріч доньці.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723289
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.03.2017
автор: Ольга Плай