Сиджу у хаті, в цій коморі
Немає жодного вікна.
Мовчу смиренно, як в полоні,
Чекаю судного дзвінка.
У цих кутах нема чого робити:
Тужу собі, плету вінця.
Але він геть не з квітів звитий,
А з вірного колючого терна.
Хоч вірність ця стражданнями сповна,
І нижчий люд дорогу ту мина -
Я знаю, що пожертвою начха -
Собі накою більше зла!
Нема вже сил… Приречено я впав.
I фатумом між кістьми несло.
Лиш голову зневiренно здiйняв,
Як багряницю вiтерцем принесло.
Невже се вихід світлом мерехтить!
Жага спокути каже : "Ну йди!
Повзи, хробак, неначе хочеш пить,
І випий кров, як іудей від спраги."
Тут варвари i розбишаки
Своï чрепи залишили кругом.
Хіба я заслужив шпичаки,
На головi обвиті наче ланцюгом?
І дисонанс у думах сколихне:
Не знаю, що ж мені робить?
Як раптом хтось вхопивсь за мене -
Я озирнувсь - і стіни впали вмить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722218
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 08.03.2017
автор: Йевдзениуш Суглобау