Стояла на розпутті Україна,
Стояла і молилася до Бога.
Просила за свойого сина,
І за свою нещасну долю.
Стояла Україна і тужила,
І умивалася слізьми, немов рікою.
Питалась у Шевченка Україна,
Чому живе самотня самотою.
Чому її на часточки знов ділять?
Чому кати дітей її вбивають?
Чому сини і доньки України
Завчасно в потойбіччя потрапляють?
– Чому, Тарасе, – я тебе питаю, –
У мене доля з твого часу не змінилась?
Чому Дніпро реве і не стихає?
І мати чом вдягла чорну хустину?
Чому, Тарасе, «Думки» твої
Читаються через рядок?
Чому Тарасе така доля
У моїх рідних діточок?
А ти писав колись, Тарасе,
Про мою доленьку таку.
І мріяв, марив, мій Тарасе,
Що буду я, немов в раю.
А що тепер, мій любий сину?
Чи може рай прийшов сюди?
Чи бачиш ти, Тарасе милий,
Мене рубають на куски…
Боролась я і доборолась.
А привди в нікого питать.
Хіба що у одного Бога
За свою доленьку спитать.
– Моя ти ненько, моя мила,
Вкраїнонько моя свята.
За тебе я, моя єдина,
У казематах пропадав.
За тебе, моя рідна ненько,
Я йшов в далеке заслання…
А що тепер, моє серденько,
Чому сльоза з очей стіка?
Чому немає тої волі,
Яку так прагнули тоді?
Чуму я бачу кров і чую стогін
Аж до високої Чернечої гори?
– Продали вже мене, Тарасе,
Немов під стукіт молотка.
Для когось Крим, комусь Донбас мій…
А чи мене хтось з них питав?
А я ростила-виростала
Своїх синочків дорогих.
А ті запроданці із катом
Мене привели до війни.
Я третій рік вже хустку ношу,
І сльози роню третій рік.
У Бога доленьки лиш прошу,
І молюсь за правдивих я синів.
Вони, мої кохані діти,
Ідуть туди, немов у ад.
А звідти хтось прийде каліка,
А хтось не прийде уже сам.
Накриє стяг ту домовину,
Де ляже мій найкращий цвіт…
Скажи, скажи, мій любий сину,
Чи буду довго ще в журбі?
– Моя ти ненько, моя рідна,
Життя тобі… я б мав – віддав.
Дивлюсь на тебе, серце гине,
Немов я ще й не умирав…
А я писав тоді, ти знаєш,
Запроданці і юди навкруги…
А чи змінилось щось? Ти знаєш,
Хто виростав на цій землі.
Як і колись, тепер є діти,
А є запроданці, кати.
До чого доборолась, Україно?
За тебе знову гинуть доньки і сини…
– А ти піди лишень до Бога.
Скажи йому… Ні, нагадай,
Що плаче Україна твоя,
Ридає твій найкращий край.
Згадай, Тарасе, за Вкраїну,
До Бога правду віднеси.
І хай не гине цвіт калини,
Бо цвіт – то дітоньки мої.
Буду молитись я, Тарасе,
Допоки мир в дім не прийде.
Не зніму чорну цю «окрасу»,
Аж доки воля не прийде.
І так стояла на розпутті Україна,
Стояла і молилася до Бога.
Просила у Тараса, свого сина,
За мир, за волю, за свободу.
© Теяна Гриндула 3 березня 2017 р. (22 год. 04 хв.)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721474
Рубрика: Присвячення
дата надходження 04.03.2017
автор: Гриндула Тетяна