Зима… Мороз за двадцять, ще звечора небо затягнула темно - синя пелена. Зразу неначе легенько мело, а вже пізніше вітер все сильнішав, густий сніг пасмами падав й загравав з вітром. Розгулялася хурделиця, ледь з ніг не кидала, з вітром в обличчя, аж морозно по всьому тілі. Вадим пройшов вже не один квартал, трохи горбився, скручувався від холоду. Вийшло так, що легко вдягнений, замість теплих штанів, спортивні, хатні, еластичні, хіба такі нагріють?. Добре хоч є шапка та курточка, які викинули вслід, напевно б без них перетворився на бурульку. В`язану шапку, з козирком не дуже натягнеш на вуха та все ж тепліше. Тільки й відчував, що не замерзло серце, гучно билося, прислухався, думки, як вітер, ще ж не такий вже старий, щоб здаватися, ще треба жити.
Вийшов на пряму дорогу, з обох сторін по тротуару ліхтарі , пішоходів майже немає, здалеку побачив парочку молодих людей, поспішали, зупинили машину, яка їхала в сторону залізничного вокзалу.
Від хвилювання гупало в скронях, не відчував пальців рук, постукував ногу об ногу. Сніг бив у обличчя, прилипав, вже й змокле волосся й чоло. Але ж швидко йду, дивувався, чому так замерз? Тож в чоботах, можливо тиск піднявся? Перед собою вже майже нічого не бачив, собачий холод брав за спину, цокотів зубами, все ж намагався йти швидше. Перед залізничним вокзалом, раз - у- раз проїжджали обліплені снігом автівки, полегшено зітхнув,- Ну, здається добрався!
На другий поверх не йшов, а летів, кожного разу здригався від холоду, от би зараз чаю. Залізничний вокзал великий… Не дуже людно, тож друга година ночі та й давно пройшли новорічні свята. В таку пору завжди пасажирів менше, лютий місяць сніжив і лютував, показав свої здібності.
В залі очікування … є трохи людей, загалом старшого віку. Молодь напевно в такий холод не їздить, позираючи довкола, роздумував, шукав місце, де б це присісти та зігрітися.
Тільки зараз помітив, що загубив ґудзика на курточці. Пригадав, як син , виштовхував його з квартири, вслід викидав одяг. Тож вороття додому вже не буде. Хвилюючись перемацав всі кишені, паспорт завжди був при ньому, полегшено перевів подих, от добре не випав. Та вмить защеміло під серцем, адже в ньому знайшов лише сто гривень,хіба це гроші….
Присідаючи на крісло, витирав хустинкою обличчя. Ой, що ж це я сьогодні не поголився, на кого схожим став? Ще й до того, досить мокре волосся,подумають безхатько.
Він все життя до себе ставився самокритично, завжди підтягнутий , охайний. Хоч минуло два роки, як поховав дружину та за собою завжди дивився. Всупереч такого прикладу, син був ледачим, байдужим до свого вигляду.
Вадим працював водієм при торівельному центрі, заробляв не погані гроші. А дружина все своє життя присвятила дитячому садочку. Вони виховали єдиного сина – Сергія, якому майже ні в чому не відмовляли. В дев`ятому класі мав мотоцикл, не зважаючи на те, що погано навчався й до всього був байдужий. Майже щовечора з друзями десь пропадав, інколи приходив опівночі. Коли він був вдома, з сином проводив бесіди, на жаль, це тільки його дратувало. Надія намагалася догодити сину, бідкалася, що один, тож для кого, ще жити? Та добре, хоч після закінчення школи, через рік здав на права й пішов працювати водієм на одну із торгівельних фірм.
Син мав свою копійку, відносини зовсім погіршилися, часто намагався батькам сказати в очі, що другі живуть краще, чому вони не спроможні йому дати більше.
Час плинув, син не одружувався, але ночами в когось пропадав. Все ж намагався з ним поговорити, дізнатися, можливо є якісь проблеми, в очах з`являлося роздратування, відчувалась неприязнь. Єхидна усмішка й запитання,
-А, що може квартиру купите?
Хоча знав, що мати хворіє на цукровий діабет, майже всі гроші йшли на лікування.
В шістдесят років Вадим попрощався з дружиною. Перед смертю, Надія просила в нього пробачення, що не змогла правильно виховати сина. Бідкалася, що йому буде важко з ним на старості років. Сергій мав не погану зарплатню, тільки ніхто не знав, куди йшли ті гроші. Він забирав у батька більшу половину пенсії на комунальні послуги, додому нічого не приносив. Власником квартири була Надія. За три роки до смерті оформила дарчу на сина, адже обіцяв, клявся, що з батьком все буде добре. Не пройшло і пів року, як не стало Надії, Вадим зрозумів, що вона зробила велику помилку. Але хто ж знав, мусив терпіти, куди ж подінеться.
Вже минув рік, як Сергій привів в дім жінку з хлопчиком, Денисом, якому виповнилося дев`ять років. Дитина, на здивування, добре вихована,. Порівнюючи з поведінкою матері Ірини, яка курила й часто крила матом. Продукти, які він купував, приносив додому, за декілька днів зникали з холодильника. Він часто на обід намагався приготувати першу страву й коли зі школи приходив Денис, разом обідали, спілкувалися. Хлопчику було цікаво з ним, грали в шахи, розгадували кросворди та тільки хтось з`являвся вдома, хлопчик боязко дивився, поспіхом виходив з його кімнати.
Сину минуло тридцять сім років, хіба в такому віці можна чогось навчити, чи порадити. Декілька раз намагався поговорити з ним, той відразу зачиняв двері, доводив, що їм мало місця. Радив знайти якусь жінку, щоб до неї перебрався жити... Останнім часом все частіше приходили їх друзі й пиячили. Вона працювала на базарі, мала свою »ракушку», з базару приходили погрітися. Це продовжувалося до глибокої ночі, Дениско прибігав до діда, ховався під ковдру й так спали до самого ранку.
Ось і цього вечора, до півночі гуляла молодь, включили музику,як кажуть, на всю горлянку.Він зробив зауваження, цим і поплатився.
В приміщенні вокзалу, час від часу, лунав голос диктора. Вадим вже трохи зігрівся, навіть почав дрімати.Та раптово почув гучну розмову, один поліцейський вів безхатченків, весь час, щось говорив та рукою показував у сторону сходів. Ще двоє проходили між рядами, до кожного придивлялися і в декого перевіряли документи та білети.
Його увагу привернула славна жінка. Вона обома руками тримала чашку, щось пила, часом з цікавістю, позирала на нього. Не було часу на роздуми, що буде далі, швидко піднявся, привітався з нею, запитав, чи можна присісти поруч. Вона на згоду кивнула головою, озирнула все довкола,
- Бачу не схожі на безхатченка та довго сидите, далеко їдете?
На вигляд їй, років п`ятдесят п`ять, не більше, круглолиця, смарагдові, випуклі очі вказували на відвертість і доброту. Принаймні, йому так здалося, ледь посміхнувся,
- Мене звати Вадим…. Мені здається я приїхав.
Жінка уважно придивлялася, на плечах поправила сіру пухову хустку. Й опустивши очі, під білу в*язану шапку ховала світле, ледь сиве волосся, що звисло на чоло.
- Ви жартуєте! Мені здається ви місцевий, так одягнені, надворі мороз, напевно зустрічаєте когось?
Поліцейські направилися до них, про щось весело розмовляли. Вадим помітив їх і нахилився до жінки, майже шепотів,
-А, як вас звати?
-Ну, добре скажу вам ім`я та нащо воно вам? Наталя Петрівна , можна Наталя,- сказала веселим голосом й поліцейським подарувала усмішку. Він на собі поправив шапку, засміявся. Поліцейські не наважилися завадити веселій розмові, пройшли далі. Задоволено перевів подих, коли ті, вже були на відстані.
-Наталю, ви мене виручили, дякую!
Здивовано зміряла його очима,
- Вас, що шукають? Чи може я помилилася, може й справді хати не маєте, чи щось гірше?
Вона уважно, немов вивчаючи, дивилася на нього. На вид років шістдесят, чимось схожий на мого чоловіка, защеміло під серцем,
Вадим з нагрудної кишеня дістав паспорт, де й взялася банківська карточка, на обличчі з`явилася усмішка, а в очах блиснула іскра радості, як той раз ненамацав? Задоволений, показав жінці приписку, навіть хотів пожартувати, що тут собі шукає жіночку для сімейного життя та не наважився. Раптом встав, трохи хвилюючись сказав ,
-Я відійду на хвилинку, зараз прийду.
За декілька хвилин повернувся, в руках тримав пакунок з гарячими пиріжками. Жінка не соромилася з задоволенням їла пиріжок, а його пригостила чаєм. Вона вкотре дивилася на табло,
- Слава Богу вже чотири години, мені вже скоро треба їхати на автовокзал.
Кліпав очима, здивувався,
-Я думав ви кудись їдете.
- Та ні, я їду від сина, він в Кременчуку живе .Була в гостях, довго в них висиділа, від Нового року.
- Який збіг обставин, я теж від сина, тобто з дому, тільки він мене вигнав.
- Як так? - крутнула головою.
-Ну, якщо маєте час, бажання - я вам розповім.
Наталя подякувала за пиріжки, зручно всілася, прихилила голову в його сторону.
- Ну давайте, веселіше буде, ще є час.
Свою розповідь почав з молодих років. Розповів про все своє життя, з повагою говорив про дружину та бідкався за сина. Уважно слухала, реагувала на те, ,що він говорив, то хитала головою, то задумувалась, опускала очі, переводила подих,зітхала.
-Дякую, що вислухали, мені на серці стало тепліше й спокійніше. Ось так, тепер сам не знаю, що робити далі, повертатися не хочу, а куди йти й не знаю.
Їм обом здалося, що кругом них більше нікого немає. Кожен задумався, якийсь час мовчали.
Час від часу вона позирала на нього,думала; що можна сказати цьому чоловікові, як його підтримати? При розповіді відчула, з яким болем,з хвилюванням він розповідав, як тремтів його голос.
Вона жила в невеликому селі під Бахмачем. Від Києва завжди добиралася автобусом, село розташоване далеко від залізниці. В п`ятдесят років овдовіла, син Андрій одружився на однокурсниці, ще коли навчався в інституті, в Києві. Дружина була з Кременчука, одна в батьків, тож після закінчення поїхали туди жити. Жінка тішилася онуками, мала хлопчика й дівчинку. Свати - люди інтелігентні, гостинні, частенько до них їздила в гості.
Жила Наталя по – сусідству з сестрою, тож за хазяйством було кому подивитися. Сестра, старша за неї на п`ять років, дітей не мала, давно розійшлася з чоловіком, він виїхав з села.
Жінка зважувала розповідь Вадима, думала; воно б не завадило мати чоловіка. Бо вона сама і сестра теж, а чоловічі руки при господарстві завжди потрібні. Він звичайно прожив у місті, але ж розповідав, що мали дачу, на якій вирощували овочі. Та й працював водієм, якщо це правда, це не панська професія.
Вадим уважно дивився на неї, бачив, як погляд десь загубився, зник. Відчував, що вона йому, щось скаже. Прилетіла в думках надія, що в неї добре, щире серце, що може сказати, щось тільки хороше, щоб підтримати його.
А вона мовчала…. Напевно десь літали її думки. Нарешті потрапила в реальність, поправила шапочку, наважилася перервати мовчанку.
- Ну, що Вадиме, якщо я запропоную поїхати до мене,
що скажете? Я вдова вже вісім років, маю непогану хату, невеличке хазяйство, біля якого треба ходити. З родини один син із сім`єю в Кременчуці та поруч зі мною живе старша сестра. Подумайте! Ви можете пожити зі мною деякий час, а далі,як кажуть, буде видно.
Гучно забилося серце, світ не без добрих людей. Від хвилювання затрусилися руки, раз - у - раз стискав їх, намагався приховати.
Вона помітила, як зблід, на очах блискали сльозинки, які ледь не падали донизу,
- Вам зле? Чимось допомогти? Щось не так?
Намагався вгамувати хвилювання, трохи соромлячись,
-Я дуже вдячний вам, вибачте трохи розхвилювався. Ви не думайте, тягарем я не буду, маю непогану пенсію, банківська карточка при мені. А сам я родом з Попільні, сільську роботу знаю, дрова рубати, ще є сила.
Не поспішаючи піднялася, заправила хустку під пальто, попросила, щоб поправив комір,
- Ну тоді йдемо, нам пора.
Вадим озирнувся, довкола провів очима, в душі вдячність долі, що зустрів таку жінку. Надіявся, що тепер у нього буде все добре. Взяв її сумку, пропускав йти вперед та вона, з усмішкою на обличчі, взяла його під руку. Вони поспішали на автовокзал.
02.03.2017р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721135
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.03.2017
автор: Ніна Незламна