Баба Соня чистила картоплю, щоб приготувати обід для сім"ї і думала свою гірку думу.
Ох, жіноча доля!..Хіба такої вона хотіла своїй донечці Аллочці, та й собі?!. Як же важко склалося і її життя, і донечки…Думки понесли її в минуле…
Зростала вона в любові і ласці, була єдиною донькою у батьків, які пестили її і оберігали, як квіточку. Пригадала весілля…Які ж гарні вони були з Миколою! Та недовго тривало її щастя. В невдовзі почалася війна, то ж провела Соня і коханого, і татуся в її лабіринти. Як же надіялася вона на їх повернення… Та не так склалося, як бажалося. В невдовзі у село вступили німці. Чого тільки не довелося скуштувати молодиці: страшенний гуркіт, свистіння куль, розриви бомб, приниження від окупантів і «своїх» поліцаїв, важка праця, нестатки. Все витримала, а промінчиком радості була донечка, яку вона леліяла, як спогад про коханого, на нього ж дуже схожою була Аллочка, з такими ж лагідними голубими очима…Коли звільнили село, отримали аж дві "похоронки" і на Миколу, і на татка. Так і жили втрьох. Доводилося багато працювати: і город, і домашня живність, і в колгоспі, все це вимотувало сили, та так, як в колгоспі на зароблені трудодні, нічого не видавали, то доводилося шукати і інші заробітки: сапала чужі городи, мазала чужі хати, а ще вечорами вишивала і в"язала. Мама допоки могла допомагала доглядати донечку, та й хоч якусь хатню роботу виконувала. Та з часом мама злягла, а тут ще й голод…Це вже були важкі голодні 1946 – 1947 роки. Мама не витримала, померла. У Соні опустилися руки. Не стало підтримки, та й допомоги було чекати нізвідки.
А тут якраз до сусідів повернувся син, після довгої і далекої служби, і відразу ж накинув на Соню оком.
Вдова не довго й роздумувала, адже так і не встигла зазнати простого жіночого щастя. І хоч перед очима стояв усміхнений, лагідний Микола, вона погодилась вийти заміж за Петра.
Чоловік виявився працьовитим, добрим господарем, то ж життя налагоджувалось. Аллочка пішла до школи, Соня народила Дмитрика. Запанувала злагода. Ніщо не віщувало лиха. Донька радувала маму і вітчима гарними успіхами в навчанні, турботою і доглядом братика.
Того погожого зимового дня Соня не зможе забути ніколи. Погода була тиха, лагідна. Пухнастий сніг повільно лягав на землю. Петро наводив порядок у господарстві, Соня готувала вечерю, і раптом Аллочці стало зле: її нудило, вона металася по кімнаті, зойкувала, щось нерозбірливо шепотіла. Стурбована Соня не знала, що робити, чим зарадити і як допомогти донечці. До лікарні йти далеко, та й година вже пізня, тому вона поспішила до медсестри, яка жила неподалік. Та оглянула дівчинку і сказала: "Нічого страшного, таке у її стані буває?" Соня злякано глянула на медсестру, і проводжаючи ту , запитала про який такий стан дівчинки та говорила. Та повідомила, що дівчинка вагітна.
Соню кинуло в жар. Її донечка, її сонечко, та бути такого не може, крім школи донечка ж нікуди й не ходила. Повернувшись до кімнати, жінка сіла біля доньки, пильно подивилася їй у очі, заплакала і запитала: " Донечко, хто? Як? Коли?" Як не умовляла дівчинку розказати правду, та лише схлипувала.
Після цього Аллочка замкнулася в собі, майже ні з ким не розмовляла, ніколи не сміялася, хіба що з Дмитриком відводила душу. Коли вагітність уже не можна було приховати, довелося перейти у вечірню школу, благо вона тоді працювала і давала непогані знання тим хто хотів їх отримати. Коли народився Іванко, Алла закінчила 9 класів десятирічки. Соня так і не дізналася, хто батько дитини. Літо минуло у домашніх клопотах. І Соня, і Петро працювали в колгоспі. Алла сама справлялася з синочком, наглядала за Дмитриком, та й поралася з домашньою живністю.
Суди-пересуди сусідів, односельців поступово притихли, і восени Алла продовжила навчання у вечірній школі. Вчилася навіть краще, ніж у денній школі. Коли вже донька готувалася до здачі екзаменів на Атестат Зрілості, Соня якось повернулася з роботи трохи раніше звичного. Зайшовши в сіни, почула якусь метушню у кімнаті і слізний голос доньки: "Я мамі про все розповім!" І притишений голос Петра: "Тільки спробуй! Придушу су.." Соня рвучко відчинила двері, влетіла до кімнати. Донька виривалась із обіймів Петра. "Ах, ти ж гад повзучий!" - закричала і схопила кочергу.
"Це не я, вона сама…" - виправдовувався чоловік, і відхиляючись від ударів, вислизнув із кімнати.
Тепер уже Соня дала волю сльозам: "Як же так? Чому не здогадалась раніше? Сліпа!.." Жінка всадовила поруч доньку і змусила все розповісти. Алла, плачучи, повідала мамі про те, що ще з дитинства вітчим час від часу погладжував її по плечах, спині. Спочатку вона думала, що це його батьківська ласка, адже називала його татком, та коли він почав торкати за груди, нижче пояса, або й підкравшись, обхоплював за плечі, зрозуміла, що все набагато складніше. Вона намагалась не лишатися з вітчимом у кімнаті наодинці. Коли ж ненароком він заходив до кімнати, коли вона там була одна, намагалась швидко вибігти, або ж голосно гукала Дмитрика.
Та одного разу, вона прийшла зі школи, коли нікого дома не було, а тут і вітчим нагодився, та ще й напідпитку. Наказав їй дістати з підвалу солоних огірків, та тільки вона туди спустилася, за хвилину і він був поруч. Там він її і згвалтував. Та ще наказав нікому не говорити, і пригрозив, що якщо вона комусь розкаже, то він її удавить і облаштує все так, ніби то було самогубство. З того часу дівчинка жила, як у пеклі, бо вітчим не упускав нагоди гвалтувати її знову. І ось тепер усе повторюється. Соня була в розпачі, не знала, що робити, куди йти , кому поскаржитись. Та ще ж і доньку було жаль, і себе корила, що не доглянула. Вона провела не одну ніч у безсонні. Першою думкою було гнати його "в три шиї". А Дмитрик, а Іванко, а господарство?.. Петро ж майже не заходив до хати, після роботи в колгоспі, порався по господарству, заходив лише коли Соні не було в хаті, нашвидку їв і повертався на подвір"я. Спав у сіннику, намагався уникнути розмови з дружиною. Та уникнути не вдалося. Важка то була розмова... Петро просив вибачення, поклявся, що більше і пальцем не торкнеться до пасербиці. А Соня так і не зважилась подати на розлучення, хоча чоловік їй став огидним, і не то спати, а й розмовляти з ним не хотілося. А восени Алла народила Миколку. І хоча школу закінчила майже на відмінно, про подальше навчання не було й мови. Так і жили. Іванко і Миколка пішли в дитсадок, а згодом і в школу. Аллу призначили у колгоспі обліковцем, Дмитрик закінчував школу. І Соня якось сказала Аллі: "Їдь, доню, до міста,вчися, влаштовуйся, а хлопчиків ми виростимо!"
І ось тепер, чистячи картоплю, Соня думала, як же він буде запитувати про дітей у школі, як про синів, чи як про онуків? Алла поступила і успішно закінчила медучилище, влаштувалася на роботу, згодом вийшла заміж, та й забрала хлопчиків. До села майже не приїжджала, тепер уже бабуся Соня їздила до міста, возила домашні гостинці, спілкувалася і з донькою, та зятем, з онуками, бавила й маленьку онучку, яка з"явилася нещодавно.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720837
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.02.2017
автор: геометрія