[i]Вірш написаний спільними зусиллями з моїм колегою і другом ско риком.[/i]
Учора я послизнувся на старій фотографії
й упав лицем у дитинство.
Все життя, як сраний флешбек
Хотів зримувати "дитинство" з "місто"
та не складалось, дитинство римується в мене
з мікрорайонами і футболом у полі
засипаним битим склом закинутого заводу.
Пригадую, як доводилось розбивати ніс
в таких дитячо-відвертих бійках,
з кожним ударом боячись промахнутись
і почути рев Цих бандар-логів;
і я Вже тоді починав розуміти
механізми світу
в який мене викидали зранку й до самого вечора
допоки батьки врешті впустять мене додому.
спитають мене чи з кимось побився
мама, канешно нєт,
тато, звичайно ні,
залізли на яблуню, посмакувати білим наливом
доки він ще зелений
і гілка не стримала наші дитячі душі,
попадали ніби яблука, правда смішно?
Смішно.
Смішно?
Смішно, як зараз римую «дорослість» з «сонливість»,
дорослість римується зі спальним районом,
із пошуком хлібних крихт у вирі пустих очей,
коли дорога додому встелена мертвим нервом і побутовим хаосом.
Мені двадцять три, я до сих пір бачу як Батько ховає півлітру
у мою дитячу шафу із одягом, ніби нема де сховати
себе і не було більше, ніби не було більше причини окрім як
Мати
що ходила із спочивальні
до зали,
до дитячої
чи до кухні
у пошуках
абсолютних
компрометуючих
доказів зради.
Дитинство закінчилось коли мені було 7 років,
а офіціантка із ресторану навпроти намалювала серце батькові на брудному капоті.
Дитинство закінчилось, коли мені було 7 років.
Мені двадцять років, а я до сих пір бачу перед собою закриті двері кімнати,
за якими голосно стукотять стопи вітчима
барабанними перетинками стукотять стопи вітчима,
сонячним сплетінням стукотять стопи вітчима,
лиш би ті стопи не стукотіли,
лиш би стукотіли так лиш по рейках колеса поїзда, яким я поїду з бабусею у Чернігів,
та опісля її смерті мені снилось, що до Чернігова вона поїде без мене.
Й нікуди тепер їхати.
Існують лиш друзі, що зухвало тулили мені до рук алкоголь,
лиш жінка в дворі, що просила кинути пляшку,
та стукотіння пульсу від похмілля наступного дня
так солодко перебивало стукотіння стоп вітчима,
що я не міг тоді її послухатись.
Дитинство закінчилось, коли мені було 13 років.
Дитинство закінчилось, коли мені було 13 років.
я виріс із себе, як дерево виросло із зерняти
я гілка з якої впав, сьогодні мені дев'ятнадцять,
святкую в оточенні друзів і більш-менш знайомих,
прокидаюсь в реанімації.
сьогодні мені вибили чотири зуби і зламали ногу
коли повертався додому.
І здається мені, що дитинство закінчилось в дев'ятнадцять.
Я сиджу на жорсткому килимі,
навколо розкинуті поламані іграшки
я дивлюсь на них, але не бавлюсь.
В сусідній кімнаті батько займається справами
через які потім ридатиме мама.
Я думаю про те, що коли виросту,
то ніколи не змушуватиму плакати свою маму,
про те, що коли виросту не буду схожим на свого батька.
Сьогодні я сиджу на жорсткій лавці,
навколо розкинуті поламані чоловічки,
я дивлюсь на них, але бавитись із ними не можу,
бо ж вони й так самі із собою граються.
Десь глибоко в мені живе мій батько,
що вилазить назовні й змушує ридати мою матір.
І я розумію, що так і не зміг вирости.
І я розумію, що дитинство моє
не закінчується ніколи.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720474
Рубрика: Верлібр
дата надходження 26.02.2017
автор: Лажневський