Стояла жінка край вікна,
Зажурена така й сумна,
Дивилась пильно на дорогу.
Їй же поганий сон наснивсь,
Ніби то просить її син
Прийти йому на допомогу.
Бо він поранений лежить
У ворогів, які взяли
В заручники, дарма, що хворий.
Чи правда це не зна вона,
Від нього й вісточки нема,
Тому і на душі тривога.
Та раптом промайнула тінь,
І їй здалося, що це він,
Її синочок дорогенький.
Та й поспішила до воріт,
А й справді він отут стоїть,
Не підвело її серденько.
-Синочку, рідний!Ти?Живий?
Дай хоч обніму, любий мій, -
Кинулась сина цілувати.
А він мовчав, забракло слів,
Матусю до грудей тулив,
Разом і рушили до хати.
Нехай в руці його ціпок,
Накульгує її синок,
Зате живий, радість велика.
Обличчя в шрамах - не біда,
І скроні вкрила сивина,
Кажуть це красить чоловіка.
А ще мужчину прикраша
Щира відкритая душа,
Готовність край свій захистити,
Бути опорою сім"ї
Й старенькій матінці своїй,
Відданість матері-Вітчизні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719984
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 24.02.2017
автор: Неоніла Гуменюк та Олег Требухівський