Запитаю в ріки, що колись наші мрії купала,
Запитаю в проміння, що ніжило трепетно нас,
Запитаю в осики, яка від дощів нас ховала:
Чом серця байдужіють і вогник у погляді згас?
Запитай у дібров, де поділися усмішки неба,
Запитай в осоки, де поділись жагучі слова,
Запитай у трави, що для лагідних пестощів треба:
Чом частіш в надвечір`ї тиша безмовно кива?
Ти назустріч мені, як раніш, не спішиш вже із дому,
Та і ваза чекає давно уже квітів дарма.
Розтруси свою душу, з лиця скинь щоденну цю втому,
Усміхнись, обійми, поцілуй, щось скажи жартома.
А давай, ми зібгаємо всі наші справи у скуток,
Розправимо фібри заклопотаних буднями душ.
Хай зітхають турботи, ми лишимо їм весь наш смуток,
А самі гайнемо, будь куди, головніше чимдуж.
І на цур`я нехай розлетиться вся наша буденність.
Ми наповнимо келехи трунком довіри й тепла.
Зникне паморозь з душ і розпуститься пагін кохання
І розквітне багрянцем, наповнивши щастям тіла.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719389
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.02.2017
автор: Світлана Ткаліч