Її кроки такі несміливі, такі замислені. Трава поступово втрачає свою зеленавість, усе віщує майбутню п`янку блідість. Вона втомлена пошуками, вона напівсонна й дещо розгублена. Волосся нагадує довгі вовняні нитки, воно вростає у її хворе засмучене серце.
Болото в`язке й оманливо спокійне. Вона заворожена, вона здобуває надмірну поспішність. О прекрасне солодке треміння...
Усе повільно колихається од сірувато-блакитного вітру, він творить дивовижну самотність, хоча тут жива кожна деталь. Болото нагадує жовтаво-трав`янистий чай, навіть небо — акварель степових барв. Ноги поринають у чудне густе місиво, в душі тільки певність. Вона убиває останні сумніви, вона віддається новим емоціям. У цій тихій країні можна дозволити собі романтичну безпечність!
Вона — сонна болотня діва надій, іще жива замріяна утоплениця. Болото держить її в собі, воно повинне приспати пильність. Вона лежить так сумирно й розслаблено, так довірливо підставляє обличчя до тонких сухих очеретин... Як чудово втрачати себе, як чарівливо лунає скрегіт всередині!
Вона тоне непомітно і плавно, вона знаходить незручність лише в останню коротку миттєвість. Ах, її тіло так доречно мерехтить у глибині сього оманливого болота, на неї уже давно чекали.
Усе так само спокійно й туманно, усе купається у жовтуватій блідості.
Незворушність пануватиме вічно.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719342
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.02.2017
автор: Ірина Мельничин