Ой часи колись були
На землі Вкраїнській мирні,
Люди в злагоді жили,
Перед Богом усі рівні.
Був інакший то нарід,
Не руський, не український,
Та в культурі нашій слід
Досі лишився трипільський.
За трипільцями племен
Різних кочових чимало
Населяло наш терен
Проміжок часу тривалий.
Вирував широкий край -
Ще не пекло, вже не рай.
Кімерійці ж бойові
Сармати а також скіфи
Залишили по собі
Самі здогади та міфи.
Далі здаля прибули
Готи вельми войовничі,
Тут сторіччя пробули
Поки гуни їх знищили.
На той час в Європі Рим
Землі Середземномор'я
Звоювавши, підкорив
І народи поневолив.
Легіони йшли вперед,
Меч несли і арбалет.
Рим неволив і гнобив,
Завдавав пекельні муки,
Але греччину любив
І поширював науки.
Люд слов'янський коли Рим
На частини дві розпався
Державу свою створив -
Тоді й Київ заснувався.
Русь жила своїм умом,
Загрози не сподівалась;
Воювали всі кругом,
Братня дружба руйнувалась.
Не вернути давню згоду -
Горе бідному народу!
А скоро й нова біда
Підібралася нізвідки,
Бог нам клопоту завдав
За гріхи. Ворони - свідки!
Нас Монголія знайшла,
Завітала без запросин;
Зруйнувала все дотла,
Не шукала добрих зносин.
Каро, що нам принесла
Крім ненависті й жадоби?
Ні наук, ні ремесла,
Одні муки і хвороби.
Ходять люди у ярмі
По невидимій тюрмі.
Спини задарма гнемо,
Брови суплячи похмурі,
Чорну долю клянемо
У тюрмі без ґрат і мурів.
Часом московські князі
Ярлики пополучали,
Утвердились на Русі
А тоді й Орду здолали.
Чом не жити від тих пір
Брату дбаючи про брата?
Та непримиренний спір
За землю, гроші та владу
Охолоджує любов,
І тече братерська кров.
Після довгих лихоліть
Пеклом край увесь зробився;
Скрізь - насилля й ненаси́ть,
Брат на брата озлобився.
Цар Іван усім завдав
Злої, грізної науки,
Душу сатані продав,
Люд прирік на тяжкі муки.
Поки ж ляхи й москалі
На Вкраїну зазіхали,
З півдня бусурмани злі
Людей у неволю брали.
Божа кара й годі тут!
Як же вирватись із пут?!
Та не всякий те терпів
(Хіба дітись було ніде),
Шаблі замісто серпів
У руках стали ясніти.
Гуртувались на Дніпрі
Вільні, непокірні душі,
У тяжкій, нерівній прі
Опирались якнайдужче.
Не за скарб лилася кров,
Нам своєї волі досить!
Наламали ляхи дров,
Як земля їх тільки носить?!
А прокляті москалі
Знахабніли взагалі!
Так за батька, за Хмеля,
Збудувалася держава,
Та недовго пробула
Наша слава моложава;
У безвиході війни
Заблукав Мазепа-гетьман,
Перед царством завинив,
Понадіявся на шведів.
А чи ти, Петро, затим
Согрішив хіба не більше?
Таку кару напустив,
Що й не видумаєш гірше -
У Батурині дітей
І жінок рубали вдень!
Той антихрист, кажеш, хто
Розірвав нечесну згоду,
Чи буває не отой,
Хто пригноблює народи?
Катерина довела
Ваш свободожерський задум,
Зруйнувала Січ дотла,
Кріпосне вернула право.
Тяжко сумно в кайдани,
Бувши вільним, повертатись,
Та вже більше не могли
Ми як перше згуртуватись.
І над нами стало знов
Панувати зле кубло.
Не подумай, боже, й ми
Пред тобою небезгрішні,
Але гіршої чуми
Не терпіли ніхто інші.
Та з чорнезного ярма
Визріла душа пророча,
Правди щирої слова
Пролунали серед ночі.
Батьку! Добре, що й не знав,
Що нас далі дожидало,
Із могили мо б устав,
Так душа б твоя ридала!
Відійшли одні кати,
Щоб іще гіршим прийти.
Світова війна була,
Люди бачили нагоду
З-під обридлого ярма
Видерти свою свободу.
Заснували УНР:
Було військо, була рада.
Так жили б і дотепер,
Та дозволили попрати
Бандюкам свободи храм,
Потоптати наші стяги.
В кого совісті ні грам,
Хто неситий до нестями,
З тим не жити у добрі -
Запродасть за два рублі!
От же кара нас найшла!
Думала, ковтне до крихи.
Наробила злого зла,
Понакоювала лиха.
Поганяла батогом,
Висилала на край світу,
Виморила всіх кругом -
Не було людям просвіту.
Викосила роду цвіт
Із широкого розмаху,
Пробрехала стільки літ
І сама зазнала краху.
Знову жовто-синій стяг
Своє тіло розпростяг.
До свободи довга путь
Закривавлена тілами,
Що забули як і буть
Ми свободними орлами.
Зайняли крісла умить
Пихаті мордовороти -
За людей їм не болить,
А нажитися не проти.
Підлабузники Москви!
Кляті пішаки безвольні!
Коли ж буде уряд свій
Дбати про людей бездольних?!
Чи вам розум одняло,
Чи його і не було?
Україна - дім людей,
Чи колонія остання?
Все ніяк не одійдем,
Мабуть було недостатньо...
Слово наше нетверде,
Воля хиренная слабне,
Нема згоди, як ніде -
З того й живиться нахабний.
Люди! Нам усім разом
Будувати цю країну,
Дружнім станемо гуртом -
Подолаємо руїну.
Поки ж брат на брата злий -
Буде світ нам неясни́й!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718789
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 17.02.2017
автор: