Облуплені вітрини безголосі,
Мов кужіль від лискучого волосся…
Брудний асфальт узимку та уліті
І плечі без голів, тіла лиш пітні…
Мілан, Париж, Мадрид…як безпросвітні…
Вже криком про спасіння бідні душі
І тане льодовик, зжирає сушу…
Цунамі, землетруси мучать вперто,
Аж небо падає…Повітря сперте…
Тепер би з Господом, лише відверто…
І через край вихлюпує терпіння,
Хоч домінує ще мовчати вміння…
Насильство і теракти безконечні,
Ненависні багаті, безсердечні,
Немає гідності, ані статечні…
Кораблик наш, Земля, геть потопає,
В усьому світі толку вже немає…
І тисячі, мільйони, як мурашки,
Життя втрачають, в інших – грубі бляшки
Стискають душі...Правлять шлунки, ляшки.
Запитуєш, для чого так ось жити,
Чому Господь не може розрішити?
На кожного чекає Він з терпінням,
Допоки сповниться любові вміння,
Тієї сили вічного творіння.
Любов спасе цей світ від зубожіння
І Землю від пекельного падіння,
Коли душа жадатиме спасіння…
Воістину Господнє воскресіння!
Хай скорениться зла, гріха насіння!
3 лютого 2017
(с) Валентина Гуменюк
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717906
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.02.2017
автор: палома