Давно пора…

І  знову  гради  рвуть  на  шмаття  тишу
І  трусить  тіло  цей  панічний  страх.
Летить  в  підвали  люд,  а  кулі  свищуть
І  відчай  ціпеніє  на  вустах.

Дощі  свинцеві  ллють  свавільно  гради,
Земля  здригається  в  розпачливім  плачу
І  люд,  як  смертники  у  склепі  -  це  за  зради
Перед  країною,  а  далі  я  мовчу...

Вам  негоже  з  нами  так  жилося
У  єдинім  домі,  як  в  сім'ї,
А  тепер  стає  дибки  волосся,
Сякнуть  кров'ю  рани,  й  не  малі

Тривога  в  душі  щемно  прозирає,
Ховають  очі  смуток  в  глибині
І  чорний  вітер  вороном  витає...
І  скільки  хлопців  вже  лежить  в  труні!..

І  дихають  прощаннями  дороги,
В  воєннім  смогу  села  і  міста
У  душах  жаль  і  болі,  і  тривоги,
Й  надія,  що  хтось  зробить  все  -  пуста  

Давно  пора  вже  вирішити  хто  ви,
З  підвалів  вийти,  зброю  взять  до  рук,
Очистить  землю  рідную,  панове
І  не  терпіти  цих  жорстоких  мук

Бо  ж  за  усе  прийдеться  вам  платит
І  матері  не  зможуть  вам  простить:
Ні  сліз,  ні  те,  що  сиротами  діти
Дома  лишились  -  хто  їх  захистить.

А  ви  все  скнієте  з  байдужими  серцями
Й  не  знаєте  який  обрати  шлях:
Чи  вилізти  зажухано  із  ями,
Чи  пересидіти  десь  у  чужих  краях?

Та  протверезіть  мозок  свій  нарешті!
І  станьте  разом  з  нами  у  ряди,
Щоб  вигнати  від  вас  оту  гидоту
І  не  пустити  ворога  сюди

Хай  стануть  легшими  натомлені  дороги,
Надія  лине  сподіваних  стріч
Й  розправиться  країна  від  знемоги,
Й  розтануть  перепони  протиріч.  



















адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717123
Рубрика: Патріотичні вірші
дата надходження 08.02.2017
автор: Світлана Ткаліч