Коли забуваєш про себе коханого
Відкриваєш очі
І бачиш світ
що навколо тебе
І людей
І які вони всі чудові і неповторні
І як кожен іде своїм шляхом
Невимовно прекрасним
і правильним
Саме таким, який має бути
У нього
Або у неї
У кожного з нас…
Слова…
Недосконалі крила
Невмілого янгола
Що намагається казати правду…
істину…
а виходять лише
заломлені подихи
недосконалі реальності…
світобачення кожного з нас
Наші прихистки
В яких ми ховаємо свою душу
Закутуючи її у ковдру сумнівів
недовір
Боронячи її крижаною
байдужістю
Стискаючи зашморгом
незабуття і образ…
Посте здавалося б таке слово
«любити»…
А ми вигадуємо мільйон причин
Щоб про нього не думати
не розуміти
тихого значення цих трьох складів…
Дивно…
Народжуються зорі
І помирає людина…
одна
або одразу багато…
А світ все живе
і кудись рухається
І ми забуваємо, що була смерть,
І що ми тут не вперше…
І також рухаємося
по колу…
а ніби й трохи вперед…
17.11.2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716604
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 06.02.2017
автор: Скалевська Ганна