Сини мої здійняли крила
І полетіли в світ літати.
Я завжди поруч, як вітрила,
Аби ніколи вам не впасти.
Я пам'ятаю перші кроки,
Як бігла слідом:"Не впади".
Коли життя давало вам уроки,
Я підставляля плечі, як завжди.
Бува коли така на серці туга,
І на щоці непрохана сльоза.
Тоді молюсь:"Пошли кохання, друга,
Нехай життєва омина гроза".
А інколи образи ятрять душу.
Усе бува...летять кудись роки.
Та пам'ятайте, вас найбільше люблять,
Чекають, вірять лиш батьки.
Хай не впадуть сніги на скроні,
Хай сил життя не забере.
Щоб ви були завжди в полоні
Родинних вуз. Хай мати Божа збереже.
У вас тече одна кровинка,
Одна домівка і батьки.
Щоб ви ніколи не забули,
Ви найрідніші! Ви брати!
Зерно любові сіяла у душу,
Роки сріблясто упліталися в чоло.
Цей світ, колись таки лишити мушу,
А ви родинне бережіть тепло.
Тоді колись...злітаючи за хмари,
Від гіркоти розлуки збережу.
Рядками вірша будем розмовляти
Колись...коли піду вже за межу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715743
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.02.2017
автор: Зоя Журавка