Розповідь № 1. Щирості не до душі.
Одного разу мені запропонували посаду помічника якогось міністра. За радянських часів це було дуже тепленьке містечко з усілякими пільгами, приємною зарплатою і забезпеченою старістю за будь якої влади. Про все це у мене навіть і гадки не було. Я був собі якимось ідеалістом та мрійником. Люди цінували мою відвертість, вміння гарненько і швидко писати, дотепність та м’який гумор з шаром легкої іронічності.
Прийшов я. Водили мене по кабінетах, розмовляли, розпитували. Все було гаразд. І тоді мені запропонували написати щось на зразок сучасного резюме.
Щоб Ви знали, люди, мені такого доручати не можна! Я написав твір на 20 сторінок, з блискучими ідеями, неймовірними проектами, нестандартними висновками. Писалось легко, а тому швидко.
Це було за радянських часів. Тому все такі відвертості було зайвим і нікому не потрібним.
Як з’ясувалось сьогодні: за любих часів цього побоюються.
Тому на цьому моя кар’єра в міністерстві закінчилась. Тут зауважу, що мені на той час все це було байдуже.
Розповідь № 2. Впізнав.
Коли я працював в профспілках, мої друзі з ВЦРПС спеціально для мене організували відрядження в місто Новосибірськ, де я народився. Випадок був унікальним. Без нього я до цієї пори не зміг би побувати в місцях свого народження.
Мама розповіла мені, де ми жили в евакуації, дала адресу, змалювала в своїй розповіді, як виглядав будинок. Пам’ятати цей будинок я не міг, так як мене звідти відвезли до Києва в1945 році, коли мені було тільки два роки.
Ми з товаришами прилетіли до Новосибірську, виконали там якісь завдання та доручення та поїхали шукати мою рідну домівку. Приїхали. Я відразу помітив, що там , де розповідала мама, такого будинку не було. Мене щось потягло в будинок на протилежному боці вулиці.
Людей в квартирах майже нікого не було, бо в цей час усі були на роботі, і я ледве достукався. Відчинила молода симпатична жіночка, яка вказала мені на іншу квартиру. Там мешкала літня жінка, яка розповіла мені, що будинок, в якому я народився дійсно знаходився на протилежному боці вулиці та згорів багато років назад. Але, що цікаво? Мій будинок і цей, де ми знаходились, були схожі, як близнюки. Іншого такого будинку на всій вулиці не було. За описами мами я би цього будинку не впізнав. Жінки завжди неправильно описують місцевість, а шлях указують так, що неодмінно заблукаєш.
Що мені допомогло впізнати будинок? З тих часів я став помічати за собою, що можу уявити місцевість, якої раніше не бачив. Потім уявне підтверджувалось.
Цікаво! Та я не вмію отримати від цього користі. Отаке! Бачиш?
Розповідь № 3 Хто живе поверхом нижче.
Був у мене дуже хороший приятель Саша Акселерод. Я постійно вештався по різних гуртках та секціях, міняючи захоплення та смаки. Саша неодмінно йшов за мною. Він ніколи не питав мене, чому я подався до баскетбольної секції, чому її кинув через недовгий час і захопився боксом?
Причини були.
По-перше, Шулявка - район, де ми росли, був не самим спокійним та законослухняним у Києві. Часто право пройти по вулиці відстоювалось за допомогою кулаків. Я ніколи не був забіякою, але пробачати стусани і образи не збирався нікому.
По-друге. Я завжди вража себе лицарем без страху і докори, а це вимагало хорошого володіння технікою бійки. Я частенько відчував серйозну невпевненість під час різних там конфліктів. Треба було вчитись не закривати очі, коли тебе лупцюють. Треба було оволодіти впевніносттю у власних силах.
І по-третє. Я швидко запалювався новими ідеями. Один з наших друзів Валерій Людкевич зумів розписати переді мною романтику та привабливість цього спорту. Тому ми втрьох: я, Людкевич та звичайно Сашко Акселерод прийшли записуватись до секції боксу в Будинок культури заводу «Більшовик».
Правила прийому були досить нескладними: нас поділили на пари і поставили битись до першої крові. Мені випала доля битись з якимось кремезним хлопцем, який дуже швидко набив мені в кров губи. Наш бій було тут же зупинено, хоча я вимагав його продовження. Та тренер заборонив. Я збирався спіймати свого супротивника на вулиці, та не вийшло. Той втік через вікно і більше на секцію не приходив.
Валерій Людкевич застосував іншу тактику: він підговорив Акселерода битись з ним та битись лише на дотик. Вони довгенько таки злегка стукали один одного боксерськими рукавицями, та тренер швидко все зрозумів і сказав їм, що вижене обох. Тоді Людкевич щосили стукнув мого наївного друга прямесенько в ніс. Кров не потекла, а ось Сашко сказився. Він заходився немилосердно вовтузити Валеру, та ще так, що тренер сам мусив тримати Сашка, щоб Людкевич втік. Проте, на відміну від мене, Саша добре знав, де мешкав Людкевич.
Висновок. Якщо обманюєш друга, то вбий його вже насмерть, особливо, коли він живе поверхом нижче.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714909
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 28.01.2017
автор: Максименко Л.