Ще одна видатна постать українського музичного мистецтва ХХ століття – співак Михайло Донець. Людина і митець великого таланту, непересічна особистість, один з провідних солістів Київського театру опери та балету, Михайло Донець був серед тих, хто в надскладну добу нашої історії підніс українське мистецтво на новий щабель – та розділив долю багатьох, кому це коштувало життя.
Михайло Донець народився 23 січня (н.ст.) 1888 року в Києві, у багатодітній незаможній родині. Злидні, втрата батьків, необхідність змалечку працювати – ось чим плекало його дитинство. Саме за таких умов Михайло почав співати – спершу в церковному хорі, де його й помітив композитор і диригент Олексій Грінченко та вивів юного артиста на оперну сцену.
Природа зглянулася над молодим талантом та ніби відшкодувала йому прикрості хлоп’ячого віку: якщо в дитячому хорі він співав сріблястим дискантом, то внаслідок вікової мутації його голос не зник, а перетворився на баритональний бас – і надзвичайно красивого тембру. 1903 року Донця запросили до Київської опери, а наступного року – до Москви, і до Києва він повернувся лише напередодні Першої світової війни, 1913 року, вже увінчаний славою першокласного оперного співака.
Михайло Донець вирізнявся колосальною працездатністю. З початком війни його мобілізували до військового шпиталю; отже, вдень Донець рятував поранених, яких було надзвичайно багато, а ввечері біг до театру – співати. Без цього він просто не міг жити. По демобілізації Донець цілком присвятив себе музиці.
За своє творче життя Донець опанував понад 130 партій басового оперного репертуару, в тому числі й такі складні, за які, кажуть, і Шаляпін не волів братися. І він не просто брався за такі партії, а надзвичайно майстерно брався, до того ж його голос вирізнявся красивим тембром, широтою діапазону, рівним у всіх реґістрах. Не дивно, що саме Донець став першим заслуженим артистом УРСР (1924), а 1930 року отримав звання народного артиста.
На 20-30-і роки припав розквіт таланту Михайла Донця: він працює в Київській опері, гастролює усім Радянським Союзом, записує платівки з аріями та народними піснями, отримує від уряду звання, нагороди та щедрі подарунки (йому виділи кошти на спорудження дачі на Звіринці). Однак творчість митця співпала в часі зі змінами в ідеології: якщо у 20-і роки українська мова в опері вважалися цілком схвальним явищем, то з початком 30-х почалися репресії проти різного роду «ворогів». За Донцем почали стежити.
Тим не менш, 1936 року він був нагороджений орденом Трудового червоного прапора - в березні Донець з великим успіхом виступав у Москві на першій Декаді української культури, його відзначили орденом за партію Карася в опері Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» [youtube]https://youtu.be/O4wUvMlngpY[/youtube]
Напередодні ж Великої вітчизняної війни репресії проти будь-яких «елементів», що могли становити загрозу, посилися. 2 червня 41-го на партійних зборах Донцю висунули претензії, починаючи від політичних анекдотів і аж до дружби з Остапом Вишнею, якого ще 1934 року запроторили на 10 років до в’язниці. В ніч з 2 на 3 червня співака заарештували.
Матеріали слідства збереглися; ось що інкримінувалося Донцю: «Антирадянські налаштована особа. Критикував заходи партії та уряду, розповсюджував антиукраїнські пасквілі й анекдоти, листувався із знайомими та родичами за кордоном» - зрозуміло, що такі речі могли потрапити до справи виключно з доносів; здається, цим доказова база звинувачення й вичерпалася. Власна позиція Донця також зафіксована в протоколах: «Никакой контрреволюционной работой я никогда не занимался и националистом никогда не был. Я любил и люблю украинскую народную песню и украинскую музыку и больше никаких националистических увлечений у меня нет».
Останній документ слідства, де згадується ім’я артиста, датований 6 липня 1941 року; що було з ним далі, достеменно невідомо, але 10 вересня 1941 року за наказом міністра держбезпеки СРСР Меркулова усіх осіб, утримуваних в київських в’язницях, розстріляли. Вважається, що Михайло Донець загинув того дня. 1955 року його справу закрили «за відсутністю складу злочину», а наприкінці 80-х її матеріали стали публічними.
Від 1992 року ім’я Михайла Донця носить колишня вулиця Затонського.
На щастя, збереглися записи, і ми, попри всі звиви нашої історії, досі можемо чути голос Михайла Донця та шанувати його світлу пам’ять і щедрий внесок у розвиток мистецтва України [youtube]https://youtu.be/oiE8MuY52U0[/youtube]
23.01.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714020
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.01.2017
автор: Максим Тарасівський