Нас потяг гойдав у вагоні.
Ми вперто дивились в вікно.
Обличчя нові і перони…
Вдавали, що нам всеодно…
Та погляди раптом зустрілись,
Пірнувши в бездонну глибінь.
Здавалось: серця загорілись,
Кружляючи в вирі видінь.
Твій дотик, немов поцілунок,
В долонях вогонь запалив,
Вогненний, палючий, мов трунок,
Судинами в серце поплив.
Сп’яніле воно танцювало
В шаленому танці надій.
Буяло, тремтіло, співало,
Майнуло на крилах у мрій.
Ой! Що ж це, остання зупинка?
- Дасиш мені свій телефон?
Мовчанка. Мов вічність, хвилинка. –
Він пакує в валізу смартфон.
І серце від страху стиснулось,
Злякалось, немов пташеня,
І в грудях немов би рванулось,
Відірвалось… тихо…нема…
Він руку подав мені: «Згадуй!»
І вийшов швиденько, чимдуж.
Невже обдурив мене, зрадив?…
Заліз в моє серце, як вуж.
І вперше воно заболіло,
Заплакало, наче дитя,
Любити не знало, не вміло…
Цю рану загоїть життя?
Галина Яхневич.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713887
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.01.2017
автор: Тріумф