Тепла, ясна осінь розстеляє по землі жовто-багряний килим. Красіє він, виблискує проти сонця мінливим золотом. Замріяно шелестить у листі вітер. Шастає туди-сюди. Або заграється «бабиним літом» і разом з жовтим листям розносить його легку сріблясту ниточку з маленьким павучком усерединці повсюди.
Ось кленовий лист, одірвавшись від гілки, з шерхотом сумним летить, летить… І падає під ноги… Зворушує серце тремтливим стогоном. Журливо побиваючись за рідним краєм, пташині зграї відлітають в ірій. Прощаючись, співають в небі останню пісню літа…
– Бабуню, листку, напевно, боляче лишати дерево, як і птахам летіти в безвість? – засумувала недитячим сумом дівчинка.
– Не тужи і не жалкуй, радій красі його звабливій. По весні зеленим листом клен знову оживе, й птахи повернуться додому, – розвіяла старенька дитячу журбу.
Задивилася на осінь. Їй вона бачиться тонкостанною, у легеньких прозорих шатах золотокосою дівчинкою, що своїм чарівним пензликом торкається дерев і трав, землі й струмочків, і змінює в палаючий вогонь усе в природі. Непомітно перейшла думкою на інше. «Бабуся навчали, що треба роздавати щедро дари свого серця, щоб самій не збідніти. Бо хто дає – насиченим буде. І хто поїть інших – напоєний буде і сам». Вона, достоту, не знає, що це за «дари», але, вочевидь, усе хороше, що маєш. Їй думається, що тих дарів, як зірок у небі, у неї колись буде багато-багато, щоб дарувати людям.
– О! – враз скрикнула радісно, – гляньте, бабуню, хтось гроші загубив!.. – і втихла, помітивши, що старенька мовчить, поникнута у свою задуму, – не збагне, чому бабуся не радіє разом з нею.
– Можна купити хлібчика і халвички… Я дуже люблю її, – намагається заглянути тій у вічі, очікуючи схвальної відповіді.
– Знайденому не радій, бо на чужих сльозах не забагатієш, – стиха промовляє бабуся. – Може, хтось останнє, що мав, загубив.
Помовчала. А далі:
– І за втраченим не жалій – не оскудієш. Дасть Бог, знайде той, хто не має копійки за душею. Твоє загублене йому в пригоді стане.
У худенькому кулачку стискала знахідку, обдумувала почуте. Біля воріт церкви, повз яку проходили, сидів похнюплений жебрак із простягнутою до людей скалі-ченою рукою. Мовчки благав милостиню. Приголомшена дитина сторопіло заклякла перед ним, немов укопана, не зводячи жалісного погляду з двох п’ятаків, що блищали на згорьованій долоні… немов дві пекучі сльозинки… Бабуся терпеливо очікувала, і німо дивився на криху прошак: «Що тобі до мене?». Ніхто не відав про біль, який терзав маленьке серце у ту мить… Кулачок розтиснувся і карбованець осіннім сумним листочком ліг на поорану недолею долоню старця.
– Дідуню, купіть собі хлібчика… і халвички… – прошепотіла перешерхлими вустами. Вперше за всі дні засвітилося обличчя у жебрака, розгладилися зморшки. Тихо сказав:
– Хай нагородить тебе Всевишній за добре серце, дитино…
Бабуня приголубила онуку й сказала дещо таке, що змінило її внутрішнє бачення:
– Хто буде прохати у тебе – давай, бо більше щастя давати, аніж брати. До всіх обездолених і нужденних проявляй милосердя, як і Бог наш милосердний. Так чини ціле життя. І пам’ятай: найбільше щастя – давати.
Дівчинка зосереджено слухала, а ввечері, лягаючи спати, слізно молилася до Бога, щоб змилувався над нещасним і дав йому те, чого у нього немає. І щиро вірила, що Бог дасть, не зможе залишити дідуся. Бо Він – Всевишній. Він – Бог.
20 травня 2013 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713803
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.01.2017
автор: Красуля