Скажи, то хто ж тебе такою видумав?
Надвоє ділиш душу без спочину ти,
усі печалі й радості -- невидимі.
Хоч їх по вінця, по краї, не втримати.
Встаєш, сердешна, без упину ранками,
здімаєш сонце в небеса долонями,
своєю загадковою мовчанкою
здіймаєш птаство із колисок сонне і
усміх щирий пензлем вимальовуєш,
і сієш щастя в ду́ші, щоб зросталося.
От хто, скажи, от хто ж тебе такою, а?
Чи це останнє, що тобі зосталося?
Збираєш трунок в амфору нектаровий,
годуєш мавок у праліссі Лесинім.
Чи божевільна, чи насправді з чарами?
Чи, Боже правий, з крилами небесними?
Ти точиш зорі, сотнями-мільйонами,
їх уночі розсіюють планетники.
Збираєш осінь у кишені гронами,
з холодним сонцем, з вашими секретами.
Ховаєш в скриню все це диво-видиво,
ховаєш сонце у пралісні зарості.
То хто ж тебе такою, врешті, видумав?
Чи це останнє, що тобі зосталося?
Здіймає ніч полотна над просторами,
планетник зорі розсіває нивами,
прокинувсь Місяць за нічними горами.
І гинуть всі, що нам здавались сильними.
Стіка сльозина по блідому фарфорі,
русяві коси сплутані у відчаї,
солодкий трунок у прадавній амфорі
і все, що так божилось бути вічним їй.
Дістань зі скрині, рідна, диво-видиво,
впиши в поеми ночами печалі всі.
Не знаю, хто тебе такою, видумав,
та це останнє, що тобі зосталося.
ю.іванчикова
http://www.stihi.ru/2017/01/12/335
https://vk.com/flmscream
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711595
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 12.01.2017
автор: