Постукай у двері...
Погладь шрами мого обличчя.
Мені тяжко бачити, як сліди зникнуть в диму.
Я все ще чекав, але шанс свій давно вже я вичерпав,
І щось потаємне тепер мене тягне в пітьму.
Останні сніги накриватимуть нас ще нескоро,
І лютий мороз пробирає.
Байдуже, хто ми.
Стихії природи не коряться; ми - їхній ворог,
Ми - жертви полону, які залишились дітьми.
В ту пору звичайне пальне в одну мить замерзає,
Ще трохи - і шрами ще глибше розріжуть лице.
Ти стукала в двері, та їх не відкрили, а зграї
Лапаті летіли. Здається, настав наш кінець.
Сліди таки зникли, та сніг припинив опадати,
Хоч знову над нами збирався від сірості дим.
Повір мені: треба втекти до найближчої ватри -
Там грітися.
Вижити.
Вибратись звідси
живими.
VIII.I.MMXVII
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710987
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 08.01.2017
автор: Systematic Age