Кохання, довжиною в півстоліття,
Ввірвалось в серце, молоде, його,
Й хоча давно він чоловік, солідний,
Та не розтратив почуття свого.
Майнули в даль всі зустрічі їх теплі,
Та не згубились в хаосі життя,
Моменти, як від щастя душі терпли,
Котре нести збирались в майбуття.
А час летів, уносив корективи,
І долі їх розвів урізнобіч.
Лиш пам’ятку-світлину з об’єктиву
Носив усе життя він при собі.
Дивились звідти очі, безневинні,
Й щораз будили в нім солодкий щем,
Коли вони під співи, солов’їні,
Кохалися під зоряним плащем.
Пів сотні літ – це для життя немало…
Листав уперто роки календар,
Й хоч долі їх упевнено тримали,
Він крадькома… на фото поглядав.
І ось наваживсь очі знов зустріти
Оті, з далеких, сімдесятих літ.
Давно дорослі, самостійні діти,
Онуки є, але ж… неповний світ.
Кохання, довжиною в півстоліття,
Пронесене через мости життя,
Були утрати, зваби, лихоліття,
Та вистояли світлі почуття.
Шляхи життєві – вічні лабіринти,
Де доля – поводир є і суддя,
Вона уміє серце підкорити,
Та не завжди є щастя знаряддям.
5.01.2017.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710473
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.01.2017
автор: Ганна Верес