Тягнуть Козака, лишаючи кривавий слід —
Познущалися прокляті каїни.
Бо і душі їхні, і серця — суцільний лід,
Їм услід летять прокльонів камені.
Та байдужість, мовби панцир, щільно прикрива
Спини, душі і серця запроданців.
Захищаючи не знамо що, знов убива
Брата брат. З руки чужих годованців
Без сумління, легко зброю, з радістю, прийма,
Називаючись "освободітєлєм".
Саме їм, як рідна матінка така війна —
Смерть й розруха після тих "спасітілєй".
Умирав у муках Проводенко Леонід —
Сплюндрували тіло по-звірячому.
Тільки душу не убили і її відхід
Був важким, бо серденьку терплячому
Так хотілось вижити, щоб знову рідний край
Мирним був, багатим й не заплаканим.
Вірило, що прийде все ж війні проклятій край
І поля зачервоніють маками
Там, де мінами тепер розорена земля,
Там, де рідна Козака Михайлівка.
Журавлем душа у небі хай його кружля
Й в'є гніздечко знов під дахом ластівка.
Р.S.29 грудня 2016 року був закатований бойовиками командир відділення розвідки №12 мотопіхотного баталйону 72-ї механізованої бригади Леонід Проводенко, позивний Козак.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710029
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.01.2017
автор: Радченко