Мій (мала надію, що останній) переїзд до чергового місця проживання відбувся якраз після виходу на пенсію. І дарма, що не було за місцем нової прописки жодної знайомої душі – той факт мене ні краплі не лякав. При бажанні можна навіть якогось далекого родича де завгодно знайти, а завести звичайне знайомство – для цього й бажання не потрібне. Все за тебе зробить життя. На крайній випадок, і це було заспокійливим фактором, мала друзів в іншому районі півострова, бо ж мій контейнер з речами вже вдруге за останні десять років пересувався залізницею з материка в Крим. Але на цей раз місцем призначення вантажу було вже інше побережжя.
Паралельно з облаштуванням житла зайнялася пошуком роботи і, як не дивно, перший похід до роботодавця виявився успішним: позмінна робота мене влаштовувала найбільше – був час і для ремонту квартири, і для відпочинку, і для творчості, що врятувало мене від депресії, яка часто переслідує свіжоспечених пенсіонерів. Тобто, посприяло безболісному переходу до нового статусу.
Знайомство з цікавими людьми почалося з зустрічі з відомим українським кримським поетом Данилом Кононенко в редакції газети «Кримська світлиця», де він працював літературним редактором, – раніш ми були знайомі лише заочно (мої поезії вже друкувалися в «Світлиці» та інших періодичних виданнях України). Неочікувано для себе отримала від Данила Андрійовича цінний подарунок – авторський примірник збірника віршів українських поетів про Крим «Люблю тебе, мій Криме», друге видання доповнене і перероблене. Упорядкування та видавництво, як і в 1988 році, поет взяв на себе. Це був приємний сюрприз, бо мій вірш «В долині Салгіру» вперше друкувався в книзі, та ще й в одному ряду з творами українських класиків, починаючи з Євгена Гребінки, Лесі Українки, Павла Тичини, Володимира Сосюри… Серед сучасних авторів нової збірки були вже теж досить відомі прізвища: Василь Марсюк, Наталка Поклад, Софія Майданська, Іван Левченко, В’ячеслав Гук та багато інших. Після такого визнання, звичайно ж, з’явився стимул видати свої твори окремою книгою, з рукописом якої я і навідалася до Андрія Щекуна, тодішнього очільника сімферопольського видавництва «Таврія». Одна за одною тут вийшли з друку мої поетичні збірки «Не займай мене, осене» та «Лаванда на спомин».
Якогось дня на початку літа я вирішила з’їздити до Бахчисараю, свого нового райцентру. Бувала я там і раніше, коли мешкала в Перевальному, але тепер мала нагоду краще познайомитися з історичним містом. З вікна міської маршрутки, що прямувала густо забудованою вулицею старого району в бік Старосілля та Свято-Успенського скельного монастиря, помітила споруду, яка відрізнялася своєю архітектурою від навколишніх житлових будинків. Встигла прочитати на меморіальній дошці, що це музей Ісмаїла Гаспринського. Зізнаюся, що з життям та діяльністю цього видатного діяча кримськотатарського народу була мало знайома, тому вирішила скористатися нагодою і на зворотному шляху завітати до музею.
Поблукавши живописною околицею Бахчисараю з її відомим печерним містом «Чуфут-Кале» та заснованим візантійськими монахами ще в роки процвітання Кримського ханства православним монастирем, налюбувавшись величними скелями, та наслухавшись (невідомо звідки) криків павича, в маршрутку сідати вже не хотілося, тож до музею І. Гаспринського шлях продовжила пішки.
З вузького тротуарчика крутими східцями спустилася в невеличкий двір садиби і відразу ж потрапила в поле зору охоронця, що самотньо сидів на стільці біля дверей музею. Молодий чоловік, поцікавившись метою мого візиту, пояснив:
- На жаль, музей сьогодні не працює, та й заявку на екскурсію потрібно роботи завчасно, бо далеко не стільки, як у ханському палаці, буває тут відвідувачів. Але на цей час в приміщенні є директор, то можете зайти до нього.
Його пропозиція мене збентежила, брав сумнів, чи варто турбувати самого директора музею, який має, певне, якусь важливу справу, якщо у свій вихідний вийшов на роботу. Та й ніхто, крім мене самої, не винен, що так невдало вибрала день для своєї поїздки. Але доброзичливий погляд охоронця підбадьорив і я ризикнула.
«Прямо, потім наліво», як направляв мене страж музею, забулося в першій же залі, до якої я потрапила. Далі вже тихенько йшла, зачарована музикою, що доносилася десь з глибини будинку. Це була якась дуже красива тужлива пісня у майстерному фортепіанному супроводі. Боялася своїми кроками перервати той спів, що проникав у самісіньке серце. Прихилилася до одвірка у просторій залі і дослухала його до кінця. Виконавець, приваблививий сивочолий чоловік, схоже, боковим зором помітив у дверях сторонню людину і швиденько опустив віко інструмента.
- О, ви вже приїхали? Доброго дня, дуже радий…
- Доброго дня, а ви на когось чекаєте? Може я невчасно? Ось проходила повз музею і вирішила познайомитися ближче з Ісмаїлом Гаспринським…
- Що ви! Ви дуже вчасно зайшли і я радий, що у вас виникло таке бажання! В мене є хвилин 40 вільного часу до приїзду делегації ЮНЕСКО і я з задоволенням поспілкуюся з вами. Я думав, що це вони раніш назначеного часу приїхали.
Я засміялася, бо відчула задоволення, від того, що мій зовнішній вигляд видався директорові музею достойним представника такої поважної організації. Пояснила, що віднедавна, я пересічна сільська жителька району, не забувши при тому подякувати за насолоду, яку отримала від майстерного виконання пісні.
Під час знайомства запитала, як по-батькові чоловіка, на що він відповів:
- Для вас – я просто Якуб. Так і називайте мене.
Така екскурсія для мене одної відбулася вперше в моєму житті. Цікаві розповіді про відомого просвітителя, письменника, видавця, педагога та громадського діяча Ісмаїла Гаспринського перемежовувалися з приватними бесідами, з яких я дізналася, що Якуб ага має вищу музичну освіту, яку отримав в м. Ош в Киргизії, коли в сусідньому Узбекистані мешкав з депортованими батьками. Викладав спів та музику в школах, зокрема і в школі-інтернаті для обдарованих дітей, працював в закладах культури, а в 1988 році їх родина повернулася на історичну батьківщину в село Плотинне (до 1945 р. Гáвро) Бахчисарайського району. Там Якуб займав посаду директора будинку культури. В 1993 році пройшов у Києві ще й курс підвищення кваліфікації, а в 1998 році йому запропонували очолити музей, якого ще й не існувало. В колишній типографії видавництва «Таджиман», заснованого Ісмаїлом Гаспринським, в той час був гуртожиток, в якому мешкали п’ять сімей. Новий директор вклав багато сил, щоб тих людей забезпечили житлом, кілька років пішло на відновлення будинку та розшуки його експонатів. Урочисте відкриття відбулося в 2001 році – в дні святкування 150-річчя від дня народження І. Гаспринського. Дізналася, що тут вже був колись музей. Саму типографію закрили ще 23 лютого 1918 року в день смерті Номана Челебіджехана, першого голови уряду Кримської народної республіки, організатора І Курултая кримськотатарського народу. Він був убитий в Севастополі революційними матросами, а тіло його кинули в Чорне море. Дякуючи активістам, через три роки після трагічної події будівля типографії була перетворена в Меморіальний музей, та проіснував він з 1921 до 1932 року.
- Ось бачите цю старовинну друкарську машинку? Беру на себе сміливість сказати, що саме її клавіш торкалася рука Ісмаїла Гаспринського. Під час ремонту вона була знайдена під старим мотлохом на горищі типографії.
А потім задумавшись додав:
- «Эгерде миллетине ярдым этмеге истесен – элинъден кельгенини яп…» – це відома цитата просвітителя. «Якщо хочеш допомогти своєму народові – розпочни з доступного для тебе». Я цю цитату взяв за девіз свого життя. Відновлений музей – це моя гордість, це найбільший спадок, що залишиться після мене.
Хитрувато прищуривши око, Якуб запитав:
- А от у вас є що наслідувати після себе нащадкам? Кожна людина повинна залишити про себе пам’ять на землі.
- Звичайно, таких досягнень, які маєте ви та Ісмаїл Гаспринський, мені не подолати, але жителі мого рідного села на Київщині разом зі мною раділи виданню збірок моїх поезій, бо в них багато присвят батьківській землі. Я з задоволенням подарую їх вашому музею.
- То це вже не мало, я вам скажу! Буду щасливим і особисто отримати від вас такий подарунок, якщо, звичайно, знайдеться примірник і для мене.
Примірник знайшовся, бо я планувала залишити свої книги в районній бібліотеці, але з задоволенням зробила дарчі написи музею та Якубові особисто.
Прощалися ми, як добрі друзі, і наша бесіда відновлювалася в моїй пам’яті багато разів. Я була впевнена, що не раз ще зустрінуся з Якубом в музеї, але за щоденними клопотами, все відкладала свій візит. І ще дуже жалкувала, що не запитала, яку пісню Якуб виконував тоді в залі музею.
Після відомих подій 2014 року в Криму несподівано і передчасно помер Данило Кононенко. Обірвалася та міцна ниточка, що пов’язувала мене з українством на півострові. Цілий рік не могла ні писати, ні читати…
Якось подумалось, що не завадило б навідатись в Бахчисарай. Піймала себе на тому, що до сих пір не знаю, як по-батькові директора музею Ісмаїла Гаспринського. Добре, що інтернет під рукою. …Не хотіла вірити своїм очам: «23 лютого 2015 р. на 63 році життя від нас пішов Якуб Абдурашитович Аппасов, заступник голови Бахчисарайського регіонального меджлісу кримськотатарського народу, людина яка відродила Музей Ісмаїла Гаспринського…». Щось знову обірвалося в душі… Енергійний, молодий… Це ж, виходить, що слідом за Данилом Андрійовичем… А ще – ця рокова дата 23 лютого, пов’язана з убивством голови уряду Кримської народної республіки в 1918 р. та з закриттям видавництва «Таджиман». Не вірилося, що досягнення Якуба Аппазова вже перейшли в спадок.
Через деякий час зателефонувала приятелям в Бахчисарай, щоб запитати, що ж сталося з Якубом. Дізналася, що з приходом нової влади, почалася реорганізація в Бахчисарайському історико-архітектурному заповіднику з кадровими чистками та перестановками. Над Якубом Аппазовим теж нависла загроза. Причиною, начебто, стала його освіта, яка не відповідає посаді директора музею. Там повинен бути фахівець з дипломом історика. Для Якуба це було ударом в спину, стався сердечний напад, після якого він вже не піднявся з ліжка.
Відвідання музею відклалося. Надіюся, що працюють там люди, ніяк не причетні до його смерті, але чомусь бажання відпало. Можливо колись пізніше… 23 лютого… а може 1 липня, в день народження Якуба Аблурашитовича Аппазова.
20.12.2016 р.
На фото з інтернету Якуб Аппазов в залі музею.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707775
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.12.2016
автор: Галина_Литовченко