(Продовження)
Промайнула нічка у батьківській хаті, ніби жар-птиця крилом змахнула, легко та затишно. Звечора з мамою розмовляючи-розказуючи про свої справи, непомітно заснув парубок наморений за цілий день, солодко поринувши у свої думки-мрії. А як тільки надворі ледве-ледве засіріло похапцем зазбирався в дорогу, бо там, далеко за горами, на широкій рівнині, чекає Петра його доля, надіючись на добрі новини. Довідка, котру вимагає Дмитро Васильович, для неї є не простою формальністю.
Якби ж то не було всіх балачок у профілакторію про Петрову дружину та доньку, не було Віри з її розповідями та застереженнями:
- Ти не надійся, що він буде із тобою, - сказала якось Віра, підійшовши до Ольги у фабричній їдальні, - Він мені також обіцяв гори та доли, а потім... кинув. І тебе кине, як тільки скористає те, чого їм усім треба.
Від такої бесіди у дівчини псувався настрій, апетит. Вона рахувала години, коли нарешті Петро повинен приїхати та зустріти її біля фабричної прохідної...
А Петро у сутінках, в світанковій тиші лісу вже мчав по стежці, що звивається поміж смерічок та різних кущиків мов жива істота, до дороги, щоб чимскоріш дібратися до Яблуниці, до сестри Каті, та довідатись про той клятий папірець, що завдає йому стільки клопоту.
- Як же важко йти згори вниз, - роздумував парубок посеред ранкової тиші, - чому всі думають що складніше підійматися вгору?
Проживши в Карпатах немало років, кожен раз ідучи від хати, Петро не раз переконувався в тому, але до кінця зрозуміти і пояснити, навіть сам собі, не міг. В тому є якась філософія, він це відчував,.. десь там в глибині, щось таке зароджувалось в сприйнятті світу, в розумінні чогось важливого, але... раптом, ніби хто увімкнув радіо, заспівали лісові птахи і всі його спостереження ніби вітром звіяло десь за найближчу хмаринку.
- О, - подумав Петро, - вже є сьома година.
- Як пташечка просинається в одну й ту годину? Вона ж немає будильника - так він думав колись, ще маленьким хлопчиком, - Чи, можливо, вона вже завершила всі свої ранкові справи і весело сповіщає про це нам, людям?
Слухаючи пташиний спів, та згадуючи своє дитинство парубок підходить майже до дороги. Вже чується шум Черемошевих хвиль, бо річка біжить поряд з дорогою переплітаючись-перекидаючись одна з одною місточками та кладочками, мов дві нитки перлів у гарної гуцулки на шиї.
Ой, та це ж не шум річки - то зі сторони хутору Маріїн гуркоче лісовоз. Тут вже ніколи мріяти та згадувати, треба поспішити. Петро, вибігаючи на дорогу, ледве встиг махнути рукою, та ще разом із торбиною, ледве не розсипавши всіх маминих гостинців. Машина, фиркнувши, важко пригальиовує,.. зупиняється.
- Хлопче, ти звідки такий вискочив? - весело запитує водій відчиняючи дверцята. - А чи добрий ти на перехід?
- Ото перевіримо, - і собі всміхається Петро та спритно забирається до кабіни - День добрий Вам, дякую, що не проїхали мимо.
- Та якби-сь не встиг на мене, то не біда, зараз має бути автобус... Путильський.
- На автобус мені пізно, треба ще в село забігти, а там вже на нього підсісти.
- Ясно, ну що: двері закрив? По-о-їхали, заки* пішки ся-трафить*. - усміхнувся водій, та натиснув педаль газу.
Далі буде...
*заки - доки, поки.
*ся-трафить - трапиться, попадеться.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707189
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.12.2016
автор: Корніївна