Під мостом Мірабо я зустріла своє кохання. Власне, сам міст уже давно був покритий товстим шаром землі, глини та каміння. Проте він існував, в цьому була впевнена. Десь у глибині під покровом культурного шару було те, що археологи звуть просто об’єктами, які потребують подальшої фіксації і замальовки. Міст Мірабо вміло заховався від людського ока, проте й далі виконував функцію поєднання непоєднуваного, чогось дивакуватого та неземного.
Цей міст не був мостом Дрогобича, Львова чи навіть Парижа… Це було щось набагато глобальніше, вище і поза просторове. Я могла стояти під ним вдома, на вулиці, в парку та і взагалі, могла зводити його там, де мені заманеться. Кохання було мостом, міст був коханням, а весь всесвіт і галактика ділились на дві частини, які і потребували поєднання – структурно-ментального.
Бувало, мені вчувалися справжні та виважені нотки голосу коханого, тоді ж чудернацькі метелики вилітали з області сонячного сплетіння і лоскотали мене своїми крильцями, цілуючи мої очі та ніс. Вони летіли до мосту Мірабо і співали пісню про те, що «Все» ніколи не кане в Лету і що це «Все» спочатку було Ним. Тому я і сиділа під мостом Мірабо, тому що цей міст, це кохання і врешті Він сам були моїми, дані, напевно, Господом, і я в жодному разі не була готова прощатися з моїм Світом. Чи може з його? Може, це я Йому належу, як людині ім’я, може це я кимось наречена бути його нареченою і віддати йому абсолютно все, що я маю – кохання, життя та міст Мірабо. Я не могла достеменно цього знати, а він все розумів якось не так, як я, випереджав на крок вперед та інколи зникав з життя, ніби так і було завжди заведено. Не знаходила собі місця і розчиняла себе в гарячих і добряче солоних склянках печалі, журби та зневіри. Ці склянки з часом ставали бурхливим океаном, хвилі якого підмивали міст Мірабо і він поволі починав руйнуватись. Крихкі цеглини розпадалися на частинки, а я робила усе для того,щоб міст не втратив цілісності і стійкості, немов архітектор, проектувала укріплення та забудову.
Згодом навколо моста Мірабо мною було закладене справжнє містечко, життя в якому вирувало, а людські обличчя сяяли щастям. З мене чудовий архітектор душ, але в біса поганий кресляр власної долі. Я знову й знову поверталася до мосту Мірабо та годинами сиділа на березі Сени нашого кохання, милувалася чистою течією води та кидала туди камінці, спостерігаючи, на що будуть схожі кола і яке це для мене віщування.
Одного разу під мостом Мірабо з’явився маленький хлопчик. Він всівся справа від мене і похнюпився. Коли я запитала його, чому він сумує, хлоп’я торкнулося мого волосся і промовило: «Ви так давно тут сидите, постійно приходите сюди…Погляньте, ваше волосся стало майже повністю сивим…. Чому сивіє волосся?». Я спершу не знала, що відповісти, та потім зібралась з думками і промовила: «Синку, це сивіють людські душі, які з часом втрачають не тільки колір, а й справжність. Та бачиш цей міст?Допоки він стоїть – житиме моє кохання, а значить, житиму і я».
***
Ми сиділи під мостом Мірабо. Хлопчик давно став чоловіком, ще до мого народження. Сивина вкривала його скроні, та я не давала його душі втратити свій природній відтінок, навпаки, вона ставала ще прекраснішою. Я закохано дивилась в його очі, кольору вранішньої, щойно завареної кави, і бачила в ньому Усе. Свій Світ, себе і міст Мірабо, який колись Справжнім коханням сплів наші серця.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705666
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.12.2016
автор: Sindicate