Тут хтось накидав дрів; я не знаю хто, тому що тут нікого нема. Але ці повалені стовбури лежать так, ніби їх хтось колись звалив на купу, порозпилювавши на дві-три частини - досить давно, судячи з їх вигляду. Я завжди прокидаюся між ними.
Ось я прокинулася і іду до річки. Тут метрів десять до неї, а може, і двадцять, в мене погано з просторовою уявою. Це мілка річка, в неї довго заходити, вона холодна, але я привикла. Вона дуже синя. Другого берега немає - там водоспади: якісь струмки збігають зі скель. Але тут тихо.
Я іду по дрібних сірих каменях. Ділянка, до якої більш-менш пробралися сонячні промені, невелика, сонце освітило і мою купу дрів, воно мене і збудило, а одразу зліва починається ялиновий ліс. Ялинки дуже високі, я туди не ходила. Звідти падають тіні, бо ж там і сонце - за вершечками ялинок. Високо вже.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705525
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.12.2016
автор: Надійка Голобородько