Над вечір сонце розлилося, розімліло і впало в обійми моря. Рожева дійсність поволі входила в ніч. На піску лежали двоє : безтурботні, щасливі і безсоромні. Вони дивилися в небо, а Всесвіт
споглядав за ними. Переливи сміху забиралися на гребні хвиль, і вдарившись об пісок, відлунювали в морському просторі., А коли перші зорі падали з неба у море, то враз опинялися в їх долонях, щоб потім феєрверком злітати вверх і розсипавшись мільйонами зірок- краплинок світитися любов’ю і щастям на їх тілах. Пройшла година , може дві, а може…Та хіба час має значення? Для них час завмер , занурився у морський пісок по саму Вічність – і все: вже не було ні часу ні простору, а були вони , такі щирі, вільні, великі у такому маленькому Всесвіті, який пухнастим кошеням згорнувся біля їх ніг, ось тут на безлюдному нічному пляжі невеличкого квіткового приморського містечка. Ніч затихла. Завмерла, їй так не хотілося розлучатися з ними. Вона подарувала їм себе - безповоротно розчинившись у їхній відвертості.Та все таки ніч, в коротенькому сарафані, не в силах була стримати сонце. Воно прорвалося крізь пітьму сполоханим непроханим гостем, і якось мовби винувато , несміливо вторглося в чарівну таїну кохання.
Вони піднялись і підтримуючи один одного пішли вздовж пляжу. Їх рухи були неслухняними і невпевненими . А хоч і недосконалими, але красивими і щасливими і так гармонійно вписувалися в морський пейзаж. І перші проміння сонця підштовхували їх, допомагаючи здолати небажаний ранковий час.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705304
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.12.2016
автор: Тетяна Акименко