Ліс взимку здається таким спокійним і безпечним. Декому самотнім і мертвотним. Манить і кличе.
Насправді не спить він. Причаївся. Як звір перед стрибком.
Та й своїх звірів у нім доволі. Щоправда і їм зовсім не затишно. Зраджує звична домівка. Змушує ховатися.
І чатувати.
Звичне давно знайоме змінює обриси. Складніше зберегти життя.
Тільки б чуття і нюх не підвели. І вже не надто важливо хижак чи ні. Усім непереливки.
Та вдома звикаєш і до такого.
На мисливця б тільки не натрапити. Тоді рятунку не буде.
Не завжди вдається.
Він стояв такий незвично беззахисний. Його очі з відчаєм дивилися кудись удалину, де зник щойно найлютіший ворог.
Не встиг. Не вгледів. Не захистив.
Відчайдушне моторошне виття наповнило ліс.
Жодної відповіді. Наче вимерло все.
А на снігу в крові лежала вовчиця.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704893
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.12.2016
автор: Траяна