На сцені мої побратими,
З ким ночі холодні ділив.
Облогу тримав разом з ними…
Бувало... очей не стулив.
Я вірші читав в Київраді,
Їх першим на бруствер підняв.
Невже опинився в осаді…
Раз Брат мені слова не дав.
Не так щось в громаді сьогодні
Не вільний згорьований дім.
У Радах чужі й інородні…
Й так важко на серці живім.
В душі моїй зріє безодня…
Кому ж підставляти плече?
О де ти, Надіє Господня…
Згвалтована гідність пече.
У котре невже помилився
Не спала полуда з очей,
Чого ж дотепер не змінився…
Чи надто довірливий ще?
Чи може чужий, я у віці,
Змарніли у мріях думки,
Чи присуд суд виніс каліці…
Можливо підводять роки?
Ні рано мабуть народився,
Чи може запізно уже?
Та ні, я живий, не втомився…
Господь мене мій береже.
Щоб слово ще вище підняти,
Щоб правду до вух донести.
Не дам свою гідність відняти…
Цього не дозволять й хрести.
Розплати чекають Майдани,
Хто нас захищав тут грудьми,
Невинно вбієнні з нірвани…
З докором махають крильми.
Не вчили мій Тато згинатись,
Вже діток синів тепер вчу.
Не смійте онуки спинятись…
Для них, як молитву шепчу.
Вкраїни ви вільні солдати,
Я знаю для вас по плечу.
За Неньку повинні подбати…
Ми вам запалили свічу.
Повстане із праху держава
У променях Сонце зійде.
Я вірю згорьована справа…
В майбутнє нас вірно веде.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704192
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.12.2016
автор: Микола Миколайович