Садок марніє коло хати,
замовкнув жайвір угорі,
похнюпились старі дівчата,
розбіглися плугатарі…
Село вмирає потихеньку,
бо молоді біжать в міста,
лишаються лише старенькі,
та їхня доля непроста.
Дощі дорогу розмочили,
пішла сердешна в небуття.
У бричку запрягти б кобилу –
порвали ферму на шмаття…
Давно усіх корів із кіньми
в район звезли на ковбасу,
лиш дід Свирид блукає тінню,
шукаючи свою козу.
Сільмаг старенький похилився,
закритий років сім тому,
бо дах у зливу обвалився.
Село крокує у пітьму…
Вовки в будівлі клубу виють,
що вже без вікон, без дверей.
Поглянеш – серце бідне ниє
від болю за сільських людей.
Що стало з благодатним краєм,
а може з нашими людьми?
Кого у владу обираєм,
хто виведе нас із пітьми?!
Ох, скільки їх було вже, брате,
народу непотрібних влад…
Пора самим за себе дбати
і навести в країні лад!
28.11.2016
© Copyright: Александр Мачула, 2016
Свидетельство о публикации №116112805102
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703566
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.11.2016
автор: Олександр Мачула