Так тяжко було мамі все згадати,
І розказати нам про той страшний урок,
Коли її братів, сестер,..й людей багато,-
Невинних в ті роки забрав голодомор...
Голодомор!..Від одного цього слова стає моторошно. Важко навіть уявити, що прийшлось пережити людям у ті вже далекі і такі страшні роки. Тоді були примінені найжахливіші способи знищення українського народу. Скільки ж то людей втратили своїх дітей, братів, сестер, батьків?..Певне тому мої бабуся і мама не хотіли нам з братом нічого розповідати. І хоча в роки минулої війни та в післявоєнні 1946 - 1947 роки ми на своїй шкірі відчули і страх, і відчай, і голод, та дізнавшись про страшні події 1932 - 1933 років, ми вже не відставали від мами і бабусі і по крупинці дізнавалися з їх скупих розповідей про ті страждання, які довелося стерпіти нашим рідним.Коли вони згадували про ті події, їх очі застеляли сльози, а голоси зривались на ридання. В роки колективізації сім"ю бабусі було розкуркулено і вислано у село Латівку, що на Дніпроперовщині. Сім"я була без засобів для існування. Жили в якійсь маленькій хатині, схожій на хлів. Їжі ніякої не було. Дорослих примушували працювати від зорі до зорі, а дев"ятеро дітей залишалися "дома" , малечу доглядали старші, самі ж і вишукували, і готували сяку - таку їжу. Від недоїдання малі дуже хворіли. Тоді сім"ї дозволили повернутися додому у рідне село Вершинокам"янку.
Моя бабуся Настя була роботящою і мудрою жінкою,добре розумілася на лікарських рослинах, ніколи не відмовляла в допомозі нужденним, тому сподівалася на односельців, які добре знали і поважали її сім"ю.. Допомогли повернутися їй брати Гнат, Левко, Степан, Яків і Гаврило. І хоч у їхніх родинах теж була велика скрута, вони підкинули сестрі і картопельки, і буряків, і моркви, і квасолі, і проса...
Полі, в майбутньому моїй мамі, на той час було 18 років, а найменшій Варі - 5.
Настя щодня варила борщ, додаючи у нього листя лободи, кропиви, щириці...З кожним днем він ставав усе рідшим, бо треба було економити. А як тут зекономиш, адже на 10 ротів їжі не вистачало. Ще жінка пекла оладки, називаючи їх маторжениками, бо ж у них було не стільки борошна, як трави, а іноді й відсів з полови. Виходили вони важкі, діти ковтали їх через силу, але ж голод вимагав свого. Як - то кажуть: "Хоч і вовна, якби кишка повна." У дітей, особливо у меншеньких, часто боліли животики, вони плакали і просили хлібця. Доки було тепло, найстаршенький із хлопчиків Федюня ловив рибу, але ж таких риболовів було багато, і тому улов був мізерним, а іноді й взагалі ніякий. Молодші шукали і рвали ягоди калини, шипшини, глоду - їли їх свіжим і сушили на зиму.
Найтяжче було семирічним близнятам Яші і Петрику. Вони були такі худючі, що здавалося, розірви шкірку і посипляться кістки. Саме їх перших і звалив голод. Коли їм звело животики, Настя готувала відвари трав, напувала їх, намагаючись підтримати синочків. Вони спочатку ковтали, а коли вже зовсім не могли, вона легенько впускала їм по крапельці рідини в ротики і благала ковтнути. Не допомогло. Як народилися, так і померли в один день.
Згодом закінчилися всі запаси. Настя не знала, що робити. Люди з села ходили до інших сіл, в Новгородку, Шарівку, несли свої речі (кожухи, чоботи, валянки, калоші - що в кого було), і іноді їм вдавалося обміняти їх на якісь продукти. У Насті нічого не було, адже переїзди, пов"язані з розкуркулюванням, загнали родину на межу зубожіння. І тоді Настя сказала Полі: "Їдь, доню, на Донбас, до дядьків, батькових братів, вони допоможуть влаштуватися на роботу та якось вижити. За нас не турбуйся, що Бог дасть, те й буде. Як люди, так і ми. Та й Федюня вже не маленький, допоможе доглянути менших, та й десь щось заробити..." Хоча й важко було Полі залишати маму з малими завжди голодними дітьми, вона погодилася в надії, що так зможе хоч трохи допомогти і мамі, і братикам та сестричкам. Поїхала.
(далі буде)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703095
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 26.11.2016
автор: геометрія