1
Багряне й біле –барви зим…
Та з див яких на Україні
Цей величають плід, в насінні
Якого серце є, між тим.
Вібрує серце…А чому? –
Криваві сльози Мати Божа
Колись на землю нашу гожу
Пролила з вік, прогнавши тьму.
Тому у ягід сік , мов кров :
Козацька кров – людська кровина,
Народ їй назву дав – калина,
Яка росте в тіні дібров.
Так називають й дотепер…
Цвіте калина білим - біло,
Мов скрасив сніг різдв*яний вміло
Весну – і в зелені завмер.
На осінь вистигнуть – дійдуть
І спалахнуть вогнем в бурштині
Гіркі ті кетяги між сині,
Немов козацька доля – путь.
У січні їх мороз відтак
Нещадно жалить й обпікає –
Гірке солодшає, мов знає,
Що подає нам віщий знак :
Це ж Богородиці вуста
Калину знов благословили
І в царство Боже запросили
Загиблих праведно в свята.
2
Січнева ніч, Різдв*яна ніч:
А білий світ, як та перина –
Весь край закутаний в сніжини…
Спить сном міцним Козацька Січ.
Переливається в тандем
Слід в світлі місяця та тіней
І помережані у іней
Гілки дзвенять під вітерцем.
Так тихо , тихо, як вві сні…
І тільки янголи літають
Та в сяйві ясному співають
Землі оновлення пісні.
Мов кольоровий світлячок
Один стрибає вдовж дороги :
Ось став навшпиньки під порогом,
Крізь шибку глянувши в куток.
А там на покуті дідух,
Там , на столі, у скатерть вбранім,
Парують ласощі різдв*яні,
Кутя на сіні й людський дух.
3
Сплять козаки, бо ж ніч свята…
І ні шеберхне, ні шелесне.
Їм марить в снах щось інтересне –
Не зло війни , а доброта :
Напевне ж, в батьківських краях
Збивають босі ноги роси,
Лягають трави у покоси,
Де в лузі коси різьблять шлях.
Садок вишневий у цвіту,
Жасмин і мальви біля хати;
Вийма з варениками мати
Макітру з печі золоту.
Капуста, сало, пироги…
Звичайні клопоти буденні,
Ласкаві й ніжні наречені.
Далекі й близькі остроги.
4
Сплять козаки…Та в тому річ,
Що на чолі з пихатим ханом,
Мов хмара ,сунуть бусурмани
У темних сутінках на Січ.
Розкосі очі, жадний зір :
Що їм, нехрещеним , до братства ?
Що бритолобим святотатство ?
І ненаситним що до лір ?
Упав на землю вартовий –
Не встиг і писнути хлопчина :
Ножем кривим удар злочинно
Йому наніс татарин злий.
Горіли стайні , мов трава,
Здіймалось полум*я до неба,
І охорону під потребу
Всю подушила татарва.
Здається , й місяць остовпів…
Недобре вчувши, безборонні
Іржали дико в стійлах коні,
На поміч звучи козаків.
Почули братчики таки –
І зав*ячався бій жорстокий :
Тримати шаблі й дух високий
Уміють вмілі вояки.
-Алла!-кричали,- Нащо гріх? –
Здійнявши руки бусурмани;
Нараз хапалися за рани,
Замертво падаючи в сніг.
Текла рікою –Будь здоров ! –
Курилась пара аж над Січчю
І на полях яріла ніччю
Своя й ворожа тепла кров.
Мов вишень зчавлені тільця –
На чистім плями безіменні…
А десь далеко наречені
Втрачали люблячі серця.
5
Туман багровий, хоч мороз..
З небес все бачить Божа Мати :
Ну, як погибель споглядати,
Коли рождається Христос?
Підняла вгору пальців діл,
Щоб захистити благовірних –
І полетіли на невірних
Силенні хмари гострих стріл.
Одне за одним, мов снопи,
У прірву падали – в тартари
Народом прокляті татари
Світанком нової доби.
Благословився тільки світ,
У Січі диво : з волі чарів
Геть не зосталось яничарів –
Мітлою вимело з воріт.
З своїми слугами лиш хан
В кривавім досвітку лишився,
Упав навколішки, схилився,
Щоби оплакувать свій стан.
Зірвавши з лисини чалму,
Подряпав кігтиками пику,
Халат порвав, мов пес безликий,
Завив, тривожачи зиму.
Не подарує падишах
Йому поразки і позору :
Секір башка, на палі вгору
Чи нажене ще якось жах.
Зібрав недобитки орди,
Піджавши хвіст, побіг в улуси…
На білім слід багряних бусів
Зоставсь до першої води.
6
В повітря легким вітерцем
Спустилась Діва на хмаринці,
У серці з болем наодинці,
Із невимовним тягарем.
Ішли невидимі в снігах
На полі бою ніжки босі –
І піднімались кволі досі,
Кров зупинялась на очах.
На тілі праведному їх
Найглибші з ран зарубцювались…
Раділи щиро й дивувались
Живі воскреслим в колі втіх.
Поліг жертовно хто за край
В бою нерівному – прощались…
На конях душі піднімались
Їх в небеса, у вічний рай.
Тому, що в ніч перед Різдвом
Відкрив їм небо Бог дбайливо…
І раптом нове сталось диво –
Зазеленіло все кругом.
На місці сутички ріс гай:
Бо ж помирати мужні вміють…
Як дар Покрови, паленіють
Кущі калини зазвичай.
То ж з див отих на Україні
Цей величають кущ й донині !
Микола Стасюк ( Альманах "Скіфія - 2016 осінь")
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702213
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 22.11.2016
автор: plomin