Зірву стебельце полину я край дороги,
Вдихну гіркий і рідний запах я.
І він мені дитинство нагадає,
І знов душа засвітиться моя.
Знов широчінь я степову відчую
І нескінченні золоті поля;
І на човні, як ранком я прямую
На схід, де просинається зоря.
І те п’янке повітря пригадаю,
Настояне на сонці і траві;
І в прохолоду з мосту як стрибаю,
Ті маки та тюльпани польові.
І пролетять перед очима гуси,
Далеко сядуть на річкову гладь;
І як про страх забувши, за укуси,
Години міг за раками пірнать.
Ковил згадаю, перекотиполе,
Айву і виноград, і кавуни,
Свій дім і друзів, вчителів і школу,
Й такі пахучі рідні полини.
Гіркий цей запах світлі дні навіє,
І серце стане часто стукотіти.
Хвилюється – тож значить не старіє!
Жива ще пам’ять – значить будем жити!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700897
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.11.2016
автор: Валерій