Одного осіннього ранку кошеня на ім’я Пиріжок вийшло у двір. Мама-киця послала його назбирати трохи калини на чай. То був листопад. Світило сонечко крізь залишки жовтого листя на деревах та кущах, і хоча дув вітер кошеня не мерзло у своїй хутряній шубці. Воно ганялося за різнобарвними листям, і майже забуло про мамине прохання.
Раптом до сонця підкралися темні хмари, вони закрили яскраве світило і стало похмуро та непривітно. Дмухнув же дужчий північній вітер і подих зими огорнув все довкола. Пиріжок зупинився і відчув, як щось впало йому на носика, потім на вушко, а діла і на спинку. З неба сипалося безліч маленьких білих зірочок. Вони були холодними та вологими, схожими на ажурні накидки з крісел, тільки набагато меншими.
- Що ж це таке?! – скрикнуло кошеня і сховалося під кущем калини. – Так немов хтось угорі розірвав величезну подушку і з неї сиплеться пір’я. Але ж то не я, я нічого не рвав!
Пиріжок недарма злякався, бо він частенько пустував в хаті і на подвір’ї, псував речі, за що його сварили батьки та старші.
- Звісно ж не ти! Ото, молодо-зелено, гуляти велено, – почувся чийсь міцний хрипкий голос.
То сусідський собака Жолудь, великий і кудлатий з товстим блискучим ошийником на рудій шиї, спершись на огорожу, говорив до Пиріжка. Він був вже літнім, трохи недочував і бачив погано, але впізнав кошеня.
- Доброго ранку, дядечку Жолудь. То ви знаєте, хто це подушки рве на небі? – відповів йому малий котик.
- Га, що ти кажеш? – перепитав собака.
- Питаю, чи знаєте, хто на небі подушку порвав.
- Та ніхто не рвав. То не пір’я, а сніг. Ти бач, влітку з’явився на світ, то його ще ніколи й не зустрічав. А він іде взимку, або як зараз - пізньої осені, – поважно пояснив пес.
- І хто ж такий цей сніг і куди він іде? – продовжувало ставити питання цікаве кошеня.
- Не хто, а - що. Бо сніг - не жива істота, як ми з тобою. Сніг – то вода. Там, високо у хмарах, зараз мороз і рідина, що піднялася із землі, перетворюється на сніжинки, а потім повертається назад і вкриває всі поля, двори, доми і дерева красивим біли укривалом. А з нього можна ліпити кульки-сніжки, і навіть товстих сніговитів. Сам побачиш, коли снігу стане багато, - відказав Жолудь.
- Це ж треба, вода у небі, неначе небесна річка або й озеро! – дивувався Пиріжок. - Я знаю, що буває дощ, а от снігу ніколи не бачив. Але ж який він красивий!
І котик довго дивився на гарненькі сніжинки, навіть намагався ловити їх, але вони танули у нього в лапках. Нарешті його покликала мама. Він швиденько зірвав червоні грона калини та побіг додому. По дорозі ще назбирав трохи снігу у мисочку, але на порозі той хитрий білий сніг розтанув і перетворився на воду.
- Ой, мамо, тато, це ж я хотів вам снігу принести, – забідкався Пиріжок, – а він кудись щез, лишилася сама водичка!
Його батьки лише всміхнулися. Тато-кіт розправив свої довгі вуса й сказав синові: «Авжеж, Пиріжку, ти ніс сніг, але він розтанув, так завжди буває у теплі, бо крига тане без морозу. От побачиш, навесні, коли сонечко зігріє землю, всі снігові замети обернуться на струмочки. А тепер - мий липки та мерщій пити чай!»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698127
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.11.2016
автор: Ольга Білицька