[b]Наталя Данилюк[/b]
[i][b] «Океан, що навиворіт»[/b][/i]
Івано-Франківськ
[u]Видавець «Симфонія форте»[/u]
2015
Динаміка розвитку світу, суспільства, а головне, [i]нашого сприйняття світу і суспільства[/i] відбувається по спіралі (чи синусоїдально, чи маятникоподібно – це вже як кому краще уявляється). Таку саму циклічність розвитку має і світова література, зокрема українська.
Маятник творчого розвитку літераторів і уподобань читацької публіки коливається то в один, то в інший бік. На одному полюсі знаходиться традиційність, академізм; на іншому – авангардність, модерність. Перехідними між ними є бунтарство, пошук і експеримент.
Як тільки на певному етапі розвитку літератури (і поезії зокрема) починається застій, окостеніння, певні напрямки стилю чи форми вичерпують свої художньо-виражальні засоби – виникає нагальна потреба зруйнування попередніх естетичних систем, розчищення місця для зародження нових художніх явищ.
«Спiвців краси» періодично змінюють «спiвці нацiонального визволення».
[b]Народницький реалізм[/b] і [b]український романтизм[/b] кінця 19-го століття змінив [b]авангардизм[/b] 1910-20-их років.
[b]Неоромантизм[/b] і «[b]Червоний ренесанс[/b]» "Неокласиків" 1920-30-их років (який потім назвали [b]Розстріляним відро́дженням[/b]) змінив «[b]Пролеткульт[/b]» (зокрема "Вапліте" – "Вільна академія пролетарської літератури")
З воєнним і післявоєнним «[b]Соцреалізмом[/b]» – боролися «шістдеся́тники», «в'язні совісті», дисиденти*, «самвидав» і література діаспори.
Пізньорадянський сплеск масової та популярної літератури, переважно російськомовної (в жанрі фантастики, детектива, любовно-авантюрного романа), потіснив [b] пострадянський постмодернізм[/b] 1980-90-х років ХХ ст. (літературні угрупування «Бу-Ба-Бу»,«Лу-Го-Сад» «Пропала грамота», “Нова література”,“Нова дегенерація”).
В опозицію до [b]СПУ[/b] («Спілки письменників України») стала новостворена в 1997 р. [b]АУП [/b] («Асоціація українських письменників»), яка мала за мету «подолання структурно-ідеологічного змертвіння в письменницькому середовищі України».
Навтішавшись голосними акціями “БуБаБістів” і їх колег по розхитуванню традиційних уявлень про літературу, читаючому загалу вже праглося зануритись в іншу літературну стихію. Епатаж, пародіювання, відверта гра “на публіку”– це був бунт молодих поетів проти фатальної приреченості української літератури на стогін, страждання, вторинність та інший національний мазохізм. Агресивність, нігілізм** і свавільність молодих не тільки були їх реакцією на болісне переживання дійсності, але й виявилися ефективною шокотерапією для всієї української літератури. Але з шоку рано чи пізно треба виходити для того, щоб далі жити. Всі розуміли, що на зміну намулу жахіть, песимізму, літературної «чорнухи»***, соціального трешу**** прийдуть нові тексти, нова поезія. І вони будуть світлі, чисті, прозорі.
-----------------------
І такі автори вже з’являються. Однією з яскравих представниць цього чергового українського поетичного відродження на мою думку є прикарпатська поетеса Наталя Данилюк.
Нещодавно вона подарувала мені вже другу свою поетичну збірку «Океан, що навиворіт». Всього їх в Наталі Данилюк - три, і вона воістину вміє писати поезію. Рядками її ж вірша, який вона присвятила народній художниці Катерині Білокур, можна сказати про поезію самої Наталі:
[i] Як вона вміє – сумно, дитинно, чуйно,
Навіть наївно трішки, космічно аж!..
Квітнуть сади, поля і подвір’я буйно,
Дихає раєм кожен новий пейзаж!
…
Зі́йдуть з полотен білих барвисті квіти
І приживуться в наших земних садах…
Жінко, в котрої сонце у грудях світить,
Квіти твої підперли небесний дах.[/i]
(с.132-133)***** "Жінка малює квіти"
Мені здається, що квіти написані Наталиним поетичним пензлем теж підпирають «[i]небесний дах[/i]».
Без вміння відчувати природу не можливо зрозуміти і сприйняти іншу людину вважає Поетеса:
[i]І прокричиш у небо: "Я живу!
Усе моє: ліси, поля і квіти!"
Коли навчишся слухати траву,
Тоді і душу зможеш розуміти.[/i]
"Коли навчишся слухати траву… "(с.112)
Більшість її віршів малосюжетні, але натомість мають багату внутрішню образну логіку.
Наталя перетворює в поезію все, до чого доторкнулася її душа, або розум. І це стосується не лише пейзажної лірики, в якій вона просто неперевершений майстер, а й інших жанрів.
Збірка «Океан, що навиворіт» містить чотири розділи-цикли, які жанрово відрізняються.
Циклом першим «В дитинстві моєму» поетеса не лише заглиблюється в спогади, а ще й проводить осмислення саморозвитку.
Цикл другий «В купелі чуттєвої краси» – містить зображувальну лірику багату на алегорії****** і метафори*******.
Цикл третій «Набої душі» – патріотичний, але без граму фальшивої патетики********.
Цикл четвертий «Є час» – має світоглядне спрямування.
Ці рядки з четвертого циклу:
[i] Чатуєш на мене, моя сивоока хандро,
І пальці холодні, мов щупальця, тягнуться в душу...
Спиваючи сонце, так спрагло вустами ворушу,
А листя лягає у стоси, мов карти таро.[/i]
"Чатуєш на мене…"(с.93)
[i] Очей нефрити глипають на мапу,
Штовхає ніч від берега ковчег…
Цитринний кіт кладе махрову лапу
Мені на голе вистигле плече.[/i]
"Цитринний кіт" (с.116)
Твір мистецтва завжди має обмеження, за які не вискочити. Це або морально-етичні, цензурні, жанрові чи «форматні» стримування, або рама картини, рамка для фото, поля́ для тексту, межі монітора, екрана чи будь-яких інших виражальних засобів. І в прямому, і в метафоричному сенсі, твір мистецтва – це фіксована статична цілісність. Сама ж природа – необмежена динамічна система.
Проте Наталя відчуває, що обшир, в якому ми живемо, може сягати ЗА межі помешкання, нашого звичного виднокола чи світосприйняття. Вона прагне перейти через грані твору назовні.
[i]Між мною і небом відкрито духовний портал,
де Всесвіт виходить за межі усіх моніторів,
увімкнений Богом, легкий надчуттєвий сигнал
душа моя ловить з верхівок незримих соборів.[/i]
"В дитинстві моєму" (с.12)
Наталя не лише чудово орієнтується в стихії слова (сама філолог за освітою), вона ще й добре відчуває музику, художньо сприймає візуальні образи. (Про це можна судити по її сторінці на сайті «Клуб Поезії», де більшість своїх віршів вона влучно доповнює візуальним або музичним супроводом.) Наталя багато фотографує. Чимало її фото виставлено в інтернетівських соцмережах. Але вона окрім цього ще й ніби поетичний фотограф – вибирає незвичайний ракурс побаченого, вміє розгледіти не побачене, проявити не проявлене.
Від такої поетичної світлини отримуєш справжню естетичну насолоду.
[i] А зорі, мов загублені монети,
Щоночі застрягають в димарі,
Старих тополь готичні силуети
Окреслюють лимонні ліхтарі.[/i]
"Тут сонце розбивається об вежі…" (с.42)
[i]Серпнева спека випалила луг,
Вже де-не-де трава руда, мов грива.
Нап'яв ставок вербовий капелюх
І спить в полоні лагідного снива.[/i]
"Осінній дух" (с.52)
Завдяки Наталчиному описові природа перетворюється на об’єкт культури. Звичайні слова вона розташовує так – що відбувається диво.
Її вірші – це «мистецтво для мистецтва» в найкращому розумінні цього означення. Поезія, зосереджена на поезії – це те чим лякали нас в дитинстві в совєцьких школах на уроках літератури, і це та формула творчості, той мистецький проект, який письменники всього світу ( і українські зокрема) намагалися здійснити протягом всього ХХ століття.
В поезії Наталі Данилюк немає провокативності, надмірної уяви, хворобливої фантазії, зауму. Їй не властива агресія чи поза. Лише зворушлива манера тихої бесіди, стильовий традиціоналізм, класицизм.
Здається, що для поетеси творчість – фізіологічний процес, іноді, навіть, хворобливий:
[i] Рясна волога всіяла кущі,
Дими плояться пасмами густими.
В дерев суглоби ниють на дощі,
А у поета на хронічні рими.
У порах року дні, немов сторчма:
Примхливий січень березнем муркоче,
І у благому плащику зима,
Снує у сквері, ніби потороча.[/i]
"Погодні метаморфози" (с.92)
Наталя Данилюк вірить в себе, в своє покликання, бо стверджує:
[i]Іще тримаюсь, вірю, бо люблю!
А час покаже: може й не даремно.[/i]
"Іще тримаюсь…"(с.91)
[i]"Просто живи, вплітаючи дні у рими" [/i]– (с.95) – говорить Поетеса.
Саме це я теж бажаю всім колегам-поетам!
================
*Дисидент (лат. dissidens - відступник) — людина, політичні погляди якої істотно розходяться з офіційно встановленими в країні, де вона живе; політичний інакодумець.
**Нігілізм (від лат. nihil — «ніщо») — світоглядна позиція, суть якої в запереченні цінностей. твердженню, що життя не має жодної мети чи значення.
***«Чорнуха» – поширений в першу чергу в кінематографі та літературі жанр, який зображує темні сторони життя, побуту, пройняті приреченістю і безпросвітністю і супроводжуються сценами жорстокості та насильства.
****Треш (від англ. Trash - сміття) – напрям сучасного мистецтва, твори якого відрізняються навмисною вульгарністю і заштампованністю, що пародіює і обігрує масову культуру.
****** – в дужках вказано номер сторінки в збірці.
******Алего́рія (дав.-гр. αλληγορία — іносказання) — спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями, з характерними ознаками приховуваного.
*******Мета́фора (грец. μεταφορά — «перенесення») — один із основних тропів поетичного мовлення. У метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю.
********Патетика – манера, тон або спосіб вираження почуттів, які характеризуються емоційною піднесеністю, пристрасністю, схвильованістю.
-------------------------
Євмен Бардаков
30.10.2016
P.S. Рефлексію на поетичну збірку Наталі Данилюк «Кульбабова віхола» можна прочитати тут:
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468962
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698068
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 01.11.2016
автор: Віктор Ох