Привіт, мала! Я лежу на дивані, втупившись в стелю, і подумки розмовляю з тобою. Прикольно дивитися на стелю в цілковитій темряві. Розплющені очі – темно, заплющені – теж темно, тож… Яка різниця? Не знаю… Просто лежати з розплющеними очима легше… Ай, я міг би зараз «увімкнути розумника» і розповідати тобі про те, що темрява насправді не абсолютна, бо якась невелика кількість відбитих фотонів таки потрапляє в кімнату, але людське око не в змозі сприймати їх. Ну от… Уже «увімкнув» … «Розумника» увімкнув… Так буває… Так часто буває, коли прагнеш абстрагувати думку від чогось. Знаєш, це, типу, коли не хочеш чути чогось неприємного, то затуляєш вуха руками і кричиш – Бе-бе-бе! Не чую тебе! Ну, чи щось подібне.
А важко якось абстрагується… Інколи вдається, але частіше – ні. Про що не подумаєш – одразу якісь асоціації. Асоціативна пам'ять, вміння асоціативно мислити, вони такі неприємні жарти зі мною жартують. Асоціації, образи… Приємні-приємні асоціації, а потім – бац! Знаєш, як кажуть – ложка дьогтю в діжі меду. Неправда… Бачила колись, як крапля йоду потрапляє у склянку з водою? Пляма розростається, розростається, розро… Та зрештою все, що в склянці, забарвлюється тим йодом. Дифузія.
Ти знала, мала, що світло – це і радіохвиля і потік заряджених частинок одночасно? І властивості має і хвилі і частинки… Поєднання непоєднуваного. Оксюморон, здається, так? Природа (чи Бог?) вміє поєднувати непоєднуване. А як мені поєднати? Як???
Я лежу на дивані, втупившись в стелю, і подумки розмовляю з тобою. Я не озвучую своїх запитань і не чую твоїх відповідей. Не чую у звичному для всіх розумінні, але знаю їх… Відчуваю їх… Я відчуваю твій настрій, відчуваю те, чого ти іноді недоговорюєш… Легке сум'яття, пауза перед відповіддю, мовчання, непочуте, ніби-то, запитання – я не можу перетворити їх на слова, але відчуваю їх значення…
Сумбурно й заплутано, правда? Знаю… Все в мене так – сумбурно, заплутано, розкидано по всіх закапелках…
Я навчився подумки розмовляти з тобою, навчився читати між рядків, чути між слів…
Іноді уява малює людину з розпанаханою грудною кліткою… Чи то сон, чи так… Справді лише уява? Я не знаю. Але бачив це багато разів. Чи лише думав, що бачив? Людину, яка лежить горілиць. Груди кров'ю заюшені і в них щілина, а там – пульсує серце, здіймаються і опускаються легені. Людина ще живе, дихає все бачить і все розуміє. Навіть те, що їй – кирдик, капець, п…дець… А поряд – зграйка щурів. Спочатку воно сторожко поглядають, метушаться, не наважуючись підійти ближче, але оченятка хитро поблискують, бридкі губенята вже оголили гострі жовтуваті зуби… І ось один наважується, бо розуміє, що можна, що нічого з ним не станеться, що не розтрощать йому череп важким каблуком, що не пришпилять вилами до землі і не верещатиме він противним щурячим писком, а безборонно вгризатиметься в плоть… Ні, мала, щурі – не вбивці… Вони злодії і просто хочуть жерти.
Дивна людська натура… Людина знає, що все одно помре, біль від рани такий, що притуплює всі інші відчуття, але хвилює її лише те, що нічого не може зробити з нахабним щуром. І це зводить з розуму. А щурі просто хочуть жерти.
У своїх «видивах» я ніколи не бачив обличчя тієї людини, але мені не треба… І так знаю, хто це…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697478
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.10.2016
автор: One of many...