Вранці – язичник, вночі ти тлієш духом
Християн.
І спокою нема ніде, бо ти шукаєш
На звороті ран,
Яких нема,
Як і світил, і меж.
Народжуєшся з криком заперечень,
У німоті помреш.
Бо смерть, якій не треба залягати
На дно приречень мов,
Готує до пітьми з густих промов.
Вони без слів проллються згадкою,
Яка, зіщулившись, сіріє
Під вагою часу,
Де він стає і Трійцею, і оберемком
Всіх зіниць,
Які колись вдивлялися у твій нещасний зір.
Але тепер ти сліпнеш
Із кожним спалахом зорі.
Про це співає хор у голові,
Про це кричить принадний ключ птахів.
Вони втікають від зими,
А ти їй пишеш оди,
Хоча вона глуха до величальних слів.
Її робота – муштрувати ритм і відбирати
Сон,
Ти хочеш пустки й супокою,
Та ходиш на крихкому склі,
Ба навіть прикладаєш вухо,
Бо то говорить глибина,
Бо то говорять ті, кого скували
Мури вічності.
Вони відчутно щирі тільки до того́,
Хто бачить мить
У кожному із обертів
Просто́рів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696361
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.10.2016
автор: Олена Ганько