72. Крах Щастя. 4. Я.1.
23.10.2016* 20:20
Я вже декілька разів, здається, говорив, що це мені Кара, але за що саме?
В той час, період біля 1999 року та в той рік точилася війна на Балканах – розвалювалася Югославія в кровавих з’ясуваннях стосунків. Чесно кажучи, я мало дивився Останні вісті по телебаченню, бо мене це не цікавило. Тим більше, що в той час опрацьовував за допомогою Сенсорного моделювання країни Європи – це була цікава робота, яка викликала в мені захват: за допомогою наступної системної моделі виконувався прогноз розвитку країн Європи до 2015 року в сфері Духовності.
Один раз я включив телевізор, потрапив на Останні вісті по 5 каналу і якраз на момент, коли щось розказували/показували про війну на Балканах. Щось говорили про участь України в миротворчих силах на цій війні. Дивися телевізор між іншим, бо в цей час паралельно готував якійсь матеріал до наступного кроку по країнам Європи. І раптом ясно проявилася інформація, що Україні не можна брати участь в миротворчих заходах, принаймні на цій війні. «Чому?» - автоматично запитав. І проявилася фраза: «Тому що всі, хто брав участь в цьому і хто повертається додому, є ущербними. Ця інформація засекречена, але!» І в цей час по телебаченню почали розказувати про, здається, підполковника, який повернувся в Україну і укоротив життя сім’ї та собі. Здається, що було щось саме таке жахливе.
Приголомшений я присів за стіл, машинально почав проглядати свої наробки і, знову таки – як блискавка серед ясного неба, побачив, що мої моделі вельми ясно корегуються із станом країн, які задіяні у конфлікті.
Довго сидів без думок, немов білий шум заволодів моїм мозком. А потім відставив своє Сенсорне моделювання і більше до нього не повертався. Кинув цю роботу, проробивши десь відсотків 45.
Мені достатньо м’яко було Сказане, що роботу треба продовжити. Не виконав. Трохи жорстокіше Нагадали. А я саботував це.
Є просте правило, яке автоматично застосовується стосовно таких як я тоді був.
Тобі спочатку м’яко Говорять. Не обов’язково це буде Голос – все що завгодно: це може бути розповідь когось із твоїх товаришів про щось подібне, чи раптом побачиш фантастичне оповідання, чи ще щось звично буденне, яке нібито випадково потрапляє до тебе. Ти не чуєш.
Тоді те саме приймає суворішу форму – раптом порізав палець самим ідіотським чином, чи на рівному місці падаєш і отримуєш гарні гулі, в кращому випадку, і таке подібне. Це тобі Говорять. Ти не чуєш.
Тоді тобі Кричать – це може бути якійсь негаразд з твоєю дитиною, чи з дружиною, чи з іншою дорогою тобі людиною, і так далі. Ти не чуєш.
І тоді тебе Б’ють. І це є вже дійсна Кара.
Інколи вся процедура розтягується на маленькі кроки, але якщо на тобі вже Щось висить негативне, навіть якщо ти і не здогадуєшся про це, то все миттю скорочується.
І це був мій випадок.
Сказати, що я любив свою дружину тоді – це не сказати нічого. Я був хворий Любов’ю до неї, я вважав її майже взірцем жінки і дружини, матері. І тому Біль, який впав на мене, був нестерпний. Пам’ятаю, як один раз, коли я був сам дома, із риданням я питав у Вищих навіщо мені завдається такий Біль, Вони що, отримують таким чином задоволення з Людини? Відповіді не було, тільки я всім тілом відчував, що мене Розглядають з цікавістю, немов я є якийсь дивовижний експонат.
Напевно можна було би написати карколомний роман тільки про мої переживання, адже вони котилися по мені аж 4 роки. Але з позиції сьогодення бачу доцільним зупинитися тільки на окремих яскравих моментах.
Один раз, це, як по мені, було в 2001 році, я пізно прийшов додому (готувався до презентації мого проекту) і був здивований: моя дружина була напружена, а сини сиділи біля неї чимсь приголомшені. Сходу вона присікалася до чогось, влаштувала мені скандал і я, відчуваючи, що можу зірватися, сказав, що піду трохи пройдусь, щоб заспокоїтися.
Пройшовся навколо будинків по колу, відсутній був хвилин 20, заспокоївся і зайшов у квартиру, відкривши двері своїм ключем. Тиша. Світло виключене. У мене серце упало до п’яток. Включив світло – у квартирі пусто – ні моєї дружини, ні моїх дітей.
Я закричав як поранена тварина.
Почав як у лихоманці шукати записку – нічого. Отже, вона забрала дітей і поїхала до нього.
Згадую, що якось вона показувала мені його квартиру біля станції метро «Берестейська», то я вибігаю із квартири, біжу до автобуса, метро, пересадка, я біля цієї квартири. Темно у вікнах 1-го поверху, в усіх квартирах будинку, не тільки в цій. Відчуваю, що втрачаю владу над собою. Дзвоню брату Валентину і як у лихоманці розказую про свою халепу. Він спокійно слухає мене, а потім говорить: «Заспокойся! Головне: ти живий! Невже у твоєму житті це найгірший випадок? Їдь додому!»
Кажу йому «Так! Так.», а сам бігом на транспорт і їду три зупинки до будинку, де розташована редакція А.С.С. На прохідній будинку, а це будинок, де круті квартири і який ретельно охороняється, веду себе як навіжений. Суворий охоронник навіть перелякався і разом зі мною піднімається на потрібний поверх – пусто, світло виключене. А я вирішив, що вона з дітьми там знаходиться.
Якось виходжу з будинку, з двору, виходжу на вулицю і відчуваю, що втрачаю сили. Присів на залізобетонний моноліт якогось рекламного щита. В голові гуде і перед очима пелена сірого кольору. Перечекав поки все це пройде і раптом розумію, що на вулиці окрім мене нікого нема і що міський транспорт вже не ходить. Лізу в кишеню – грошей нема. Нишпорю по іншим кишеням – нема грошей. Отже таксі ловити нема за що. І я тоді пішов додому пішки.
Це дорога від Тролейбусного парку біля мосту, де пересікаються вулиці Дегтярівська та Олени Теліги (недалеко від станції метро «Більшовик») – по прямій кілометрів 10, а по вулицям – майже 15 кілометрів.
І я прийшов додому біля 3 годин ночі. У мене були літні «тапки» з гумовою підошвою – я стер її вщент і це взуття прийшлося викинути.
Отупило прийняв ванну і впав сонний.
Через два дні була субота.
Раптом вдень роздався дзвоник у двері. Відкрив. Вона зайшла разом із Дарієм зі словами:
- Він вимагав, щоб я привезла його до тата. Світозар у мого брата.
Ми з Дарієм кинулися один до одного, обнялися і ледве не плакали від радості. А вона повернулася і пішла від нас.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696344
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.10.2016
автор: Левчишин Віктор