… А ти не дивись, мала, що я худий і кашляю… Я навіжений і живучий… Жилавий… Ні, я не хоробрий, мала… Дурний просто… Ні, дурний – неправильно. Навіжений – таки точніше. Знаєш, берсерки перед боєм… Знаєш, хто такі берсерки? То у давніх скандинавів, у вікінгів, точніше… Ай, не буду я вдаватись в подробиці, пояснювати, чому не всі скандинави вікінгами були. Скажу лише, що вікінг – це не етноприналежність, це – спосіб життя. Все дивуєшся, як воно все поєднується в мені? Слова такі знаю… Етноприналежність… І мати гну в чотири поверхи. Та я і сам раніше дивувався, потім звик. До себе швидко звикаєш. Помітила, мала, я часто від основної лінії розмови відволікаюсь на другорядне? Буває так, що другорядне, воно… Цікавіше якесь… Тоді я сідлаю свого улюбленого коника… Люблю, знаєш, інколи поговорити, вкинути порцію інформації та нових знань в маси.
То про що я там, про берсерків? Берсерки – то навіжені вікінги, такі собі скажені пси. Уявляєш, майже повне невідчуття болю і нехтування смертю? Вони перед боєм настоянку мухомора пили, щоб бьодваску досягти. В бойовий транс увійти, тобто. А чого я раптом берсерків згадав? Капець! Відволікся… Логічний ланцюжок… Худий – навіжений – берсерки… А-а-а-а… Так… Згадав. Пам’ять таки підводить інколи… може, від недосипання хронічного ( безсоння грьобане), може, від того, що колись дофіга всякої хріні головою розбивав? ХЗ? Та… Пох… Згадав же…
Мені не треба настоянки мухомора. Я і так навіженим можу стати. Як хочеш це називай – червоною ганчіркою, реактивною поведінкою… Пох… мені, як це називається. Я навіженим стаю, неконтрольованим.
Так що не дивись на мою субтильність… То я лише з дівками говорю багато, а так… Та нєфіг так теревенити… Не на словесній дуелі… Бити треба… Без вступів ліричних… Одразу… Кастетом в пах, битою по ключиці або чашці колінній, тильною стороною долоні в основу носа, носаком в гомілку, ножем в печінку або нирку… В нирку краще – паралізує одразу… Носи ламати, зуби вибивати, рвати кадики! І пох…, що буде потім – покалічать чи вб’ють? Потім буде потім…
Знаєш, мала, згадалось чомусь… Колись, коли молодшим був, гра така була, по п’янці часто грали – ставали в коло, пляшку крутили… Знаєш, так? Та й сама грала не раз, мабуть… так-так… На кого пляшка вказувала – ті цілувались… А моїх дівчат ніхто не цілував… Ну, не те, щоб зовсім, а так… В щічку. Не тому, що погані були, найкрасивіші, певне, на тих зборищах… І, не тому, що я їм цілуватись забороняв. Це ж гра всього-навсього… Що ж я, не розумію? Я, взагалі, ніколи нікому і нічого не забороняв, робили, що хотіли… Зі мною… Могли й не зі мною… Тільки вони тоді вже не моїми дівчатами були… Та й не хотів їх ніхто цілувати… Ай, мала… Чого я тут в’юном викручуюсь, га? Та бив я їх, бив! Ні, не дівчат… Тих, хто цілувати наважувався. Бо моє – це моє… І нічиє більше… Дівчина – не річ... не позичається, у спільне користування віддається. Такий ось я дурний. А я цілувався з ким хотів. Ну… Було мене бити. Так, видно, дорожили дівками своїми… Ай, мала… Розумію, неправий був. Жалкую тепер, що вчиняв так підло щодо дівчат… Не треба було мені ось так, нахабно, взасос з усякими там… Ображало це, мабуть, дівчаток моїх… Неправий… Зрештою, вони самі обирали чи залишатись лише моїми, чи цілуватись з усіма підряд… А я не хотів бути одним з «усіх підряд». І ніхто не хоче бути… Психував, звичайно та… Мабуть тому, що не любив та і як втримати того, хто не хоче триматись?
От, знову відступив від основного… А про що хотів сказати? Знову забув… Менше потрібно було пляшок об голову розбивати. Ай… Неважливо вже, що сказати хотів. Інше важливо… Я люблю тебе, мала, дуже… І не відпущу нікуди.
Хоча… І тебе я не дам цілувати нікому. І сам не цілуватиму нікого… Крім тебе…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695943
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.10.2016
автор: One of many...