Що в світі вічне?
(філософський віршований роздум)
Що в світі вічне?
Не любов.
Любов – потужний вітру подих,
Всім дмухаючи впоперек шляхам,
Підступно починаючись
З незнамо де і невідомо з чого,
Попутним людям вперекір,
У темінь чи в світанок зносячи дахи,
Ламаючи людей, їх долі, і достаток, волю,
І перекроюючи їх протоптані шляхи…
І носить по морях безпомічні вітрила…
Підступно нині дме,
А завтра – штиль…
Така ї доля незавидна…
Та і чи є вона?..
Не шквал сердечних почуттів.
По ночах океан бушує люто,
Каміння розбиваючи у пил,
Казок розкидує чарівні миті
По всіх усюдах по землі,
А завтра Сонечко прогляне через хмарку
І світлий день опуститься з небес,
Й спокоєм дихатимуть хатки,
І люди змучені у них…
Що серця почуття – штормлять сьогодні,
А завтра дивишся – усе дарма…
І в піднебессі знову запанує мир
Й спокою тиша… Підступна дивина…
І не мить творча , не натхнення.
Коли, із чого, і чому
Беруться чудасії у цім світі,
Чаклують мрії і до життя звуть,
Зароджують проникливі слова,
Чи звуки, магією сильні,
Вперед всіх кличуть за собою, вперті,
Настирно у виску пульсуючи іскрою,
Надію вірную у подруги беруть
І перетворюють весь світ на рими звуків?
Не пізнана дороги їхня суть:
Іти убрід, чи як керує течія,
І хто у кого службу служить :
Натхнення, творчі миті чи життя?
Натхнення нині є,
А завтра – треба борщ зварить…
Дорога без початку і кінця…
Таке реальнеє життя…
І не сім’я, не штампів паперові узи.
У кожного дорослого, чи ж то в дитя
Свій світ, і свої власні очі в нім,
І свої побажання що до власного буття,
Проекти, плани, стан і забуття…
І має право кожен сам
Творить історію свого життя.
Це правда. Так банально все і є.
Папір з середини світ наш
Змінить не може, ні порвать,
Не вирве з тіла спраглу душу
І на шматки не розірве, не роздере,
Сім’я – лиш добровільна наша згода
На те, що ти – то ти, а я – то я,
І рахуватись з цим на парі метрах,
Допомагаючи по мірі сил своїх
Один одно́му лиш взаємно…
І не інше…
Папір - сьогодні є,
А завтра – ти «Накінець його/її зустрів»!
Не бозна що, як видумали собі люди добрі,
Не вічне все це …
І не книжнії слова.
У кожного своя до серця віра,
Свій поклик у душі, й своя пітьма.
Що миле серцю одному –
Другому є наруга,
І велич серця інша, і душа…
Із букв таких простих
Не скласти закон міці
Один на всіх,
Бо книжка в кожного своя.
Комусь «гоно́ром» честь послужить,
Комусь лиш «зась до гаманця»,
А хтось «лиш моє не чіпайте»…
А з букв подібних всі слова…
Сьогодні – ти один на сотню,
А завтра – сотнями борня…
Не вічні букви і слова.
І не фотографій ве́личні моменти.
Що фотографія – застигла мить,
Що вирвалась, як куля, із руху вічного життя,
Дурманить думку, кличе спогад,
І часом пам’ять знов замилює сльоза…
А вирвана з життя фотографічна мить пішла,
Ні до, ні після – вже її в житті нема…
Не примха це, не забаганка, і не спроба,
Хоч як магічна й неповторна мить –
Спинити вирваная мить не може
Махіну вічную життя.
От зараз , у цю мить – ще є,
А поруч глянеш – вже й нема…
Все ніби було, та усе якась … брехня…
Не вічна фотографія життя.
Й не дружби вірної часи.
Та й є чи взагалі та вічна дружба
Так запитаю щиро я в людей?
Хто похвалитись може з нас,
Що не згубилось дружби щирої вітрило,
Гуляючи життєвим морем невпопад,
І через все життя майнуло
Компа́са вірного шляхом,
Не зза́здростілось, й не забулось,
І не розбилось, й камнем не пішло на дно?
Так, дружба – це є досконалість,
Що лиш жива, як виключення з правил…
Сьогодні дружба є,
А завтра – як обвал…
Не безпідставний життя план,
Слід друга канув в пляшці коньяка…
То є щось «вічне» в світі??
Та певно ні…
Хоч прагнем дуже цього ми…
Життя – це мить, що завжди в русі:
Тому й не є незмінною вона,
Тому і не спини́ть життя…
І моря клич, і спів зірок,
Кохання справжнє на Землі,
І в домі затишок й тепло,
Й дерев листочки пурпурові –
Усе не вічне, хоч все вічно бачим ми.
Сьогодні, в цю хвилину – є,
А завтра дивишся – нема…
Усе це мить у русі вічному буття,
Цей вічний рух і називається життя
І вічний він у світі…
13.10.2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695728
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 21.10.2016
автор: Лєна Дадукевич