8. РОЗПОВІДІ БРУНО. ЧАК
Найтихішим в компанії завжди був Чак. Найбільше, чого від нього можна було чекати, це схвального або заперечливого кивка головою. Він не витрачався на слова. Навіщо? Чак був людиною дії. Ніхто не розумів, як і головне, чому він опинився серед найманців. Вони з Аргусом були, як чужорідні тіла, хоча після ближчого знайомства з Аргусом, такі думки згасали. А от Чак дійсно здавався якимось іншим, зовсім не людиною, котра могла б бути найманцем. Лише Індус хитро всміхався, коли йшлося про Чака. Індус завжди знав більше, він бачив внутрішній світ людей, зовнішня оболонка була для нього лише одягом, в який Всевишній запхав те, що хотів.
Якось Індус сказав:
– Чак – він зроблений з вогню. Перестати горіти для нього – смерть.
Дивишся на того Чака, на його руки скрипаля, на його тонкі риси і думаєш: от звідки в цьому здохликові стільки сили і натиску?
Таких називають "двожильний". Одного разу Чак ніс на собі Бруно більше десяти кілометрів. Бруно – двохметровий велетень і Чак – сто шістдесят сантиметрів, на підборах. Ще й зброя. І цей ліліпут плентався цілу ніч лісом, не зупинившись жодного разу перепочити.
Коли він тільки прийшов у підрозділ, то під час перевірки, як новачка, на запитання "що ти вмієш?", цей дрищ, мовчки, не зронивши й слова, як якесь мавпеня, без розбігу, побіг навскіс по стіні кімнати і на висоті шести(!) метрів, зачепившись однією рукою за балку, іншою вигвинтив електролампочку, розбив її, а залишки, що лишилися в руці, почав їсти, старанно пережовуючи скло. З'ївши лампочку, він промовив:
– Ще я трохи займаюся йогою і знаю карате.
Індус, щоправда, показав йому, що карате Чак бачив тільки в кіно. Хоча після цього, прізвисько "Чак" стало його ім'ям. З асанами було простіше, Чак закручувався вузлами, як скажений вуж і знав, що таке медитація.
Ще Чак умів стріляти. Вони часто із Сальвадором влаштовували змагання. О-о-о, це було цікаво. Вони любили грати у "футбол". Знаходили якусь річ і "гнали" її у ворота пострілами. Інколи це був казанок, інколи це була кулька із великого підшипника на відстані сто метрів. Дуже полюбляли стріляти "на звук". Чак був снайпером. Якщо Сальвадор просто вмів стріляти, для Чака то була професія і хобі одночасно. Він стріляв усе своє життя, починаючи з дванадцяти років. Спочатку він став чемпіоном міста, потім країни, потім великих змагань. Чак був Профі.
Одного разу вони застрягли взимку в горах. Стояли сильні морози. Мінус двадцять п'ять можуть з будь-кого зробити ескімо.
Холодно. Снігу по груди. Чекати взагалі не зрозуміло скільки потрібно, а тут ще в Індуса день народження. Бруно запропонував вполювати шашлик. Ну і пішли по сліду оленів. Йшли довго. Мороз такий, що звір лягає і ховається будь-де. А тут же день народження, хочеться м'яса!
Спостерігаючи в бінокль, Алі побачив пару оленів. Самець розгрібав копитом сніг, а самичка лежала. Мороз тріскучий, вітру зовсім нема, олень чує звук за триста метрів. Що робити?
Чак підкрався десь метрів на сто до оленів і бачив лише кінчики рогів самця, котрий інколи підіймав голову до верху, на якусь мить, а потім знову продовжував копирсатися в снігу. Чак розрахував траєкторію руху голови. Прицілившись, він свиснув. Олень підняв голову і повернувся у бік звуку. В цю мить Чак вистрілив і влучив оленю прямісінько в око. Пострілів прозвучало два. Одночасно Сальвадор вистрілив у вовка, котрий паралельно Чакові крався до дичини. З'їли обох.
Потім, із хутра сірого, Сальвадор зробив пояс і подарував Чаку, щоб у того спина була в теплі.
Смакуючи м'ясо, всі одноголосно зарахували 1:1 в рахунок змагання між стрільцями.
Редакція Grower.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695159
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.10.2016
автор: