Зараз.
Я провернув ключ і відчинив двері, пропустивши Сашу та Аліну. Залишилось лише забрати делірій. Я не міг віддати його Марку. Знаю, ці люди попостили крові багатьом, але щось мене стримувало.
- Я не буду тобі заважати – збрехав я тоді.
Зараз ж я знав напевне, що він не отримає його. Марко звісно міг би його вже забрати, та це було сумнівно. Аліні та Саші я не сказав нічого. Вони знали для чого делірій, але сприймали вони це по різному. Аліна радісно заплескала в долоні – вона хотіла поквитатись з своїми кривдниками і я її розумів. Саша ж ідею не оцінив, але промовчав. Дарма, він теж частина команди (котра правда вже розвалилась), в нього було право голосу. Чесно кажучи, я занадто прив’язався до нього. Саша ризикував життям, щоб допомогти мені. Він став мені справжнім другом. Навіть Аліні я симпатизував. Якби не вона, Тарас би завершив справу тоді в лікарні.
- А де твій брат нас чекатиме? – запитав Саша.
Я промовчав. Тоді я не став розповідати, ту страшну правду, що дізнався вчора. Не варто їм цього знати. Як тоді вони довірятимуть нам, знаючи, що один з нас пожертвує ними без вагань. Я то в їх очах став копією брата. Що ж нехай.
- Не можу дочекатись, доки та вся наволоч виздихає – задоволено сказала Аліна.
- Я вже казав, що ти занадто енергійна?
- І миролюбна – хмикнув Саша – пацифізм так і пре.
- Так я зможу спати з заплющеними очима – її очі заблистіли.
- Ти і так можеш – буркнув я – ти з нами, отже тобі нічого не грозить. Ніхто не зачепить тебе. Марко купив в них час і наш імунітет.
Хотілось додати за делірій і свої здібності, але щось мені завадило. Аліна слабо посміхнулась. Я повернувся до старої шафи, відкрив потаємні дверцята і дістав невеличкий ранець. Відкрив його. Перерахував. І подумки вилаявся.
Лише половина склянок. Бісів Марко, він чекав цього. Знав, що я приїду забрати делірій. Не знаю чому, але мене ледь не розірвало від істеричного сміху. Тепер все втрачає зміст. Я не можу його зупинити.
- Макс – Аліна покликала мене.
Я не звернув ніякої уваги. Рішення напрошувалось всього одне. Нехай Марко завершить задумане, але більше делірію в нього не буде. Ні в кого не буде.
- Гаразд – я закрив сумку – нам час іти…
Слова застигли в моєму горлі. Ранець ледь не вилетів з рук. Саша стояв біля дверей і цілився в мене з пістолета.
- Звідки ти його дістав? – підозріло запитав я.
- Віддай мені ранець – холодним голосом наказав мені Саша.
Я не поворухнувся.
- Навіщо? – серйозно запитав його.
Картина зовсім не вкладалась в голові. Ось Саша цілиться в мене з Макарова. Маленька свинцева смерть чекає можливості зайти мені межи очі.
- Не ускладнюй, Макс – нервово прогарчав він.
Аліна відійшла в дальній кінець кімнати і з цікавістю та жахом спостерігала за всім.
- Як довго ти планував це зробити? – я все ще не випускав делірій з рук – коли ти дізнався, що зрадиш нас?
- Перестань, Макс – скривився Саша – ти вже якось назвав мене Іудою. Не повторюйся. Дай сюди сумку!
- А ти забери.
Саша пересмикнув затвор. Перед пострілом він відвів дуло вбік. Куля продірявила шафу всього за кілька сантиметрів від моєї голови.
- Я не промахнусь наступного разу – вже спокійніше сказав він.
Я вірив йому. Я бачив, як він вагається, бачив як йому зараз тяжко. Але в тому, що він зробить необхідний постріл я не сумнівався.
- Дай мені клятий ранець, я піду і ніхто не постраждає.
- Все залежить, що ти з ним зробиш – я не зводив з нього погляду.
- Це вже мої питання – сказав Саша – та, чорт забирай, що ж ти так вперся?! Рятуй людей і далі собі, знімай прокляття, вештайся з відьмами, лови психопатів. Але без цього. Це віддай мені.
- Що ти з ним зробиш? – запитав я – продаси?
Саша не відповів нічого, але я зрозумів,що вгадав.
- Ви з братом варті одне одного – презирливо сказав він – ти вічно водив мене за носа, не розповідаючи своїх планів. Марко ледь не відправив мене вчора на смерть. Клята сімейка.
- Мій брат тобі цього не подарує – спокійно сказав я – мене то ти можеш викреслити з рахунків…
- А мене ні – вперше втрутилась Аліна – я то тебе завжди знайду, забув?
- Я все ж ризикну – Саша зробив крок вперед – дай сюди сумку.
Тепер він цілився в Аліну.
- Гаразд – я кинув йому ранець.
Він спритно спіймав його. Ми зустрілись поглядами. По ньому було видно його внутрішню боротьбу жадності та сорому. Але жадність виграла.
- Приємно було мати з вами справу – він нервово посміхнувся – ключі!
- Тримай – я дістав їх з кишені і кинув йому.
Саша йшов спиною до нас. По сходах залунали його швидкі кроки. Аліна хотіла кинутись за ним…
- І що ти йому зробиш? – спокійно поцікавився в неї.
Вона зупинилась, не знаючи, що сказати. Ті, хто так довго мучили її вийдуть сухими з води. Прощати Аліна не вміла.
- Накрилась моя помста – приголомшено видала вона.
- Там лише половина делірію – сказав їй.
Аліна в цей момент нагадала мій перший комп’ютер. Вона зависла.
- Марко нас випередив – пояснив їй – він знову виявився на крок попереду.
Мене розібрало від сміху. Сам не знаю чому, але реготав я. як навіжений. Може так і має почувати себе людина, що здійснила задумане? Має реготати немов психопат?
Аліна отримала свою помсту. Марко виявився хитрішим, і в нього вдасться здійснити задумане. Саша отримав шанс збагатитись. Ліля спокійно доживе до старості. Наталя, як і далі буде витягувати гроші з наївних клієнтів – вона ж то популярна після інциденту з духами в покійного Едика на квартирі. Карина нарешті налагодила особисте життя.
А я? Я зняв прокляття з Лілі, зупинив психопата, втратив друга, брата і кохану. Мені довелось багато перенести, але зараз, коли сміх пройшов, я вперше відчув себе спокійно. Я більше не був злим, більше не мучився вибором. Я більше не тікав. Я став тим, ким був все життя – тим, хто обманює смерть.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693881
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.10.2016
автор: Тост