[b]У скнар спроквола куховарить
Служниця повна, м'ясо шкварить,
І приправляє часником,
Шафраном, оцтом, також перцем,
Кляне жебрачку натщесерце,
Яка проходить за вікном.
Хоча б я також з'їв шматок
Погриз баранячих кісток.
І, як хазяїн, кухоль пива,
Хильнув поважно перед сном:
Мовляв, прокльони шліть на диво,
Кому лиш крихти за столом.
Той час мінливий, той хлопчисько,
Де вірш та голод надто близько,
Де хліб, як божа благодать
Повільно тане за щокою.
Хоч вже несила пригадать,
Чи це колись було зі мною.
З душею, вкритою лускою
Я міг здійнятись над водою.
І повернутися не раз,
Туди, де зріють сірі тіні
І де, зриваючись на сказ,
На лови вийшли дні осінні.
А тьмяне світло вечорове
В провулках тануло спроквола.
І кроки стоптаного дня
Були слабкі і ледве чутні,
Щоб не сполохати серця
Закохані у сірі будні.
Там вітер гнав мене у спину,
Ледащо кожний брав на кпини.
З-під ніг уходила земля.
І там, в очікуванні дива,
Минула молодість моя,
Як затяжна осіння злива.
[color="#240c57"][/color][/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692770
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.10.2016
автор: Стах Розсоха