66. Філігранність Кари. 2
21.09.2016* 09:35
До 1987 року у мене були гарні стосунки із старшими доньками – ми час від часу зустрічалися, спілкувалися і, як мені здавалося, нас задовольняв такий статус-кво. Оксана вийшла вже на диплом в Київському Художньому Інституті, я декілька разів приходив до неї в інститут дивитися її роботи і дуже пишався її успіхам. Один раз вона розказала мені, що має гарні стосунки із студентами Архітектурного факультету цього ж інституту, що допомагає їм по шрифтам в їх дипломних роботах. У мене склалося враження, що вона явно розказала цим своїм товаришам, що її батько архітектор і, знаючи дійсне жорстке відношення доньки до мене, а я не осуджував її за це ніколи, явно розказала про моє карколомне життя. Які в дійсності у неї там були стосунки з цими хлопцями я не знаю, але, як з’ясувалося через багато років, один із них став могильщиком мого Шостого життя.
Мене завжди дивувало як в житті все вписується в певне коло одних і тих людей, немов якась Сила збирає їх час від часу до купи, немов спеціально замикається все на певну обмеженість людей і стосунків між ними, в той час як все це відбувається в місті з мільйонами мешканців, де можливості «розмазати» взаємодію між людьми неймовірно великі, адже це не село із 50 хатами, де всі знають один одного і все про один одного.
01.10.2016* 16:00
Мимоволі зробив довгу паузу – упорядкування сімейних подій у молодших синів. І от, нарешті можу продовжувати свою розповідь. Спочатку слід закінчити. попередню думку.
Мої колишні дружини всі українки. Але! Батьки трьох із них перед війною перебралися із Донбасу до Києва.
Батько третьої дружини, Іван Мєшков, був висунутий на роботу в ЦК компартії України з Донбасу і таким чином вся його сім’я стали киянами. Суто російське прізвище. Думаю, що українцем став по політичній волі партії, адже він був інструктором ЦК, а потім замміністра юстиції.
Батько четвертої дружини Микола Кликов, теж суто російське прізвище, перебрався до Києва під шаленими тиском своєї дружини із Донбасу. Був будівельником.
У п’ятої дружини дід перевіз сім’ю з голодного Донбасу до Києва, пішов працювати робітником на Київський паровозовагоно-ремонтний завод (тоді це був КПВРЗ, зараз, здається, тільки КВРЗ) робітником. Його сім’я жила тоді в першому парадному будинку Ударника, що із червоної цегли, цього заводу, а наша сім’я жила в цьому ж будинку після війни, коли ми повернулися із евакуації із Саратова, у четвертому під’їзді. По сімейній легенді дід трохи підправив напис свого прізвища і став Кондренко – суто українське прізвище.
Він працював в одній бригаді столярів із рідними братом моєї мами Петром Прендзевським.
Мимоволі пригадав у зв’язку з цим наступну «закрутку» долі.
Ми жили на першому поверсі. Кімната п’ять на п’ять метрів: мама, бабця Зіна і нас три брата. Над нами жила сім’я Косміних. Глава сімейства рідка бував дома і про нього пошепки говорили, що він працює в КДБ. На третьому поверсі – сім’я моєї однокласниці Ади Казанцевої, а вище – сім’я Бойко, їх батько був столяр і працював разом із моїм дядею Петро.
Бойко мали декілька дітей і жили неймовірно бідно. І раптом стало відомо, що главу сімейства арештували – крадіжка. При ремонті вагонів міняли всі вікна. Старі вікна утилізували (палили), то Бойко вирішив взяти пару цих старих вікон і поміняти їх на їжу в селі. А його спіймала охорона заводу при спробі їх винести. І того, хто стояв на шухері. І це був дід моєї майбутньої п’ятої дружини.
Не пам’ятаю на скільки років їх засудили, але достатньо скоро з’ясувалося, що:
- ніхто в будинку не засуджував Бойко, а співчували йому;
- його в якості засудженого відправили на будівництво Сталінградської ГЕС (тоді це було будівництво століття!):
- батько Косьмін виявився начальником охорони засуджених на цьому будівництві;
- Бойко повернувся додому через декілька років і навіть з медаллю за вправну роботу.
Коли я зрозумів, що дід Андрія і Віталіни Кондренко працював із Бойко і був разом з ним засуджений, то Андрій попросив, щоб я ніде та ніколи не говорив про те, що знаю цю історію, бо дід максимально приховує це. Було дивно таке слухати, адже Бойко повернувся героєм навіть на ті часи! А тут досі людина, навіть після розвалу Советікусу, соромиться своєї халепи з голоду вчиненої.
Але яка закрутка Долі!
Та повернемося до наших баранів, то биш: до мого Шостого життя.
Коли я зараз розглядаю всі події того часу, то не може не визнати іронію Долі, а точніше: іронію і витонченість мого Покарання. Я міг би навести багато доказів цього, але доцільно зупинитись тільки на одному – на людині, яка стала знаряддям цієї Кари. І я це зроблю, але спочатку треба розказати що ж уявляло моє Шосте життя у розквіті, коли я купався у Щасті.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691905
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.10.2016
автор: Левчишин Віктор