Це далеко не просто - бути з собою чесною...
Може літо мине і осінь прийде полегшенням?
Тільки солі в сльозах з падолистом чомусь не меншає...
Щось не так, мабуть, з канцелярією небесною...
Час минув, двадцять років злились з безоднею.
Наче вчора сліпило сонячним стиглим вереснем.
І маленький дубочок здавався кремезним велетнем.
І за татові плечі ховалася, мов за скелею...
Час біжить... Він зовсім не з тих добродіїв,
Що від погляду жалісливого, підійде і перепитається:
"Як воно? Чи встигається? Ще бажається
Хоч чогось? Мій потік зневіри вже переповнив тебе до країв?"
Скільки можна губитись в термінах,
Ярликами себе калічити? — Пубертатний період, дівчинка...
А в самої в очах вже інеєм
Засрібоястилось... болем, відчаєм...
Час не жалує вроди, юності... І під шкірою
Розростається, пнеться зморшками, пре мов танк!
І судомить пам'яттю...
Хоч би ниточку, щоб вхопитися!
Йдеш ва банк!!!
А чи варто?! -
Досить вже розкидатись вірою!
І усе починати заново...
Знов зі старту...............
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691686
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 30.09.2016
автор: Інга Хухра