65. Філігранність Кари. 1
18.09.2016* 20:00
Приймаючи за основу класифікацію Ю. Мухіна, слід визнати, що навколо мене чомусь після повернення до Києва весь час була якась жидівська аура супроводу, хоча це, можна сказати, і взагалі було характерним для того часу – вирування негласних «змагань». Мимоволі пригадав кумедну ситуацію, що була обумовлена цим.
Після закінчення інституту в 1964 році я прийшов працювати до Діпромісту і моїм першим наставником в цій альма-матер став Костя Гвоздь, який на декілька років раніше за мене закінчив Архфак КІБІ. Він любив різноманітну аналітику стосунків і зразу мене попередив, що в Діпромісті весь час іде негласна боротьба/змагання між українським та єврейським спільнотами, що в той час було, скажемо так, не вітаємо офіційно.
І от, на одному із зборів інституту стояло питання вибору двох депутатів на профспілкову обласну конференцію. Хтось висунув кандидатуру Табачника. І почалась дискусія. Одна сторона (єврейська) розказувала який Табачник високий фахівець та патріот, а друга (українська) – який він нехлюй та примітивний. Вже забули про все інше і дискутували майже півгодини. Ніхто не хотів поступатися. При цьому один із працівників весь час поривався щось сказати, але він не належав ні до одного із таборів, то йому весь час затикали рота. Нарешті він вліз в якусь паузу, коли кожна сторона, втомившись, накопичувала сили для подальшої боротьби, і викрикнув: «Я пропоную другу кандидатуру – Тютюнника!» І весь зал грохнув сміхом, бо Тютюнник навіть в ті часи був яскравим представником українців – розмовляв тільки українською, шанобливо одягав вишиванку і взагалі був бойовим патріотом.
Збори обрали миттю одноголосно делегатами Табачника та Тютюнника.
Коли я перейшов працювати в УкрНДПІцивільсільбуд, то достатньо швидко зрозумів, що там в той час були такі самі «національні змагання». І це, безумовно, достатньо швидко торкнулося мене, можливо саме тому, що я не входив в жодне подібне угрупування.
Здається, це було в 1986 році, коли я не витримав безглуздої наукової роботи у відділі Георгія Миколайовича Рогожина, що тільки частково було обумовлено ним, і попросився в дирекції переводу в Проектне відділення на посаду ГАПа. Враховуючи, що у мене на той час вже був достатній стаж роботи на цій посаді, мене перевели в Другу майстерню. І тут з’ясувалося, що майстерня знаходиться під негласним патронатом євреїв і я ніяк не вписуюсь в їх бачення хто саме повинен займати посаду, що зайняв я. Не розуміючи нічого цього, ринувся у роботу, зробив інспекцію об’єктів, що знаходяться в роботі і з’ясував, що є такі, якими ніхто не займається. Одним із них був проект Комплексу реабілітації для певного колгоспу. Він був записаний за одним із керівників групи, який формально був моїм підлеглим, але зразу же став у фронду до мене. Поговорив з ним про цей об’єкт і почув, що він їм не займався і не має наміру займатися, бо на його руках є інші об’єкти. Поїхав до замовника – об’єкт «живий». А я по старий пам’яті продовжував відслідковувати наукові розробки в галузі і тут мені на очі потрапляє, що одна одеситка має затверджену тему кандидатської дисертації «Комплекс реабілітації сільських працівників» (точні назви не пам’ятаю). І як тільки я потрапляю до Одеси у відрядження, так розшукую цю одеситку. Дізнаюсь її телефон, дзвоню, отримую запрошення приїхати до неї додому, приїжджаю. Подружня пара архітекторів. Він – українець ростом під два метри, жвавий та веселий, працює районним архітектором та на Набережній заробляє гроші малюючи портрети – тоді це був один із престижних видів бізнесу. Вона – типова одеська красуня-єврейка, маленького росту, струнка та розумна. Зустріли мене щиро і радісно, адже втілення наукової ідеї пливе саме в руки. Кава з коньяком, якийсь закусон і відверта професійна розмова – все сходиться. Задоволений я повертаюсь до Києва.
А у Києві холодний душ: мене звинувачують в тому, що я вкрав у живого автора об’єкт, він голосно говорить який я негідник і починається бодяга з’ясування стосунків у директора. Змушений здатися і об’єкт повертають у стан очікування. А через тиждень зовсім несподівано одеситка приїжджає до мене в інститут для того, щоб офіційно оформити співпрацю. Я в шоці, кажу, що не можу їй нічим допомогти. Вона наполягає, а я не можу же їй розказати, що потрапив з цим об’єктова у перепльот і що тому безсилий реалізувати нашу домовленість.
Завершується все це тим, що вона зло і мстиве говорить мені: «Це так просто не закінчиться для вас! Ваше прізвище я запам’ятала! Ви будете за це покарані!» Щиро і винувато вибачаюсь, вона їде додому, але я тоді і гадки не мав, що пройдуть роки і саме дача цієї подружньої пари буде одним із майданчиків фіксації краху мого Шостого життя. Уявляю яку сатисфакцію отримала одеситка! Багато років по тому я зрозумів що таке помста з відстрочкою, а тоді це прийняв як один із філігранних засобів Кари мене
Таких філігранностей було ще декілька.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689548
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.09.2016
автор: Левчишин Віктор